denys storm and arcanum - Далекий край , denys storm and arcanum

– Злі духи, вона мені самі сказали.

– Це просто поганий сон, чого ти?

– Я знаю, вони сказали, що чорні мантії прийдуть за мною.

По шкірі Ані пробігли мурахи, вона згадала ту істоту, демонічним голосом у її голові промайнуло: «Він помре, і ти помреш, Феня не допоможе тобі». Аня геть зблідла, її почало трясти, руки затремтіли, а очі бігали з боку в бік. Вона мовчки пішла, дійшовши до пляжу, побачила хлопців, які вже чекали на неї.

– Все добре? Ти чого така бліда? – стурбовано запитав Влад.

– Все добре, то це всі охочі?

– Начебто так, – сказав Микита, чухаючи потилицю. Вони швидким кроком пішли до лісу. Єдиною, хто добре запам'ятав дорогу, була Аня. Вона йшла першою, добре, що не було Ніки, їй би це точно не сподобалося. Підійшовши до будиночка, вони побачили Феофанія у спортивному костюмі.

– Ну нарешті, я вже думав без вас починати! – сказав старий і посміхнувся.

– Що починати? – здивовано запитала Аня. Вони точно не очікували побачити його у такому вигляді. При тому, що Феофаній був уже немолодий, тіло у нього було добре складене, та й на вигляд він був міцний. Плечі його широкі, на голові зав'язаний хвостик, а на очах сонцезахисні окуляри. Старий, хоча на вигляд старим його було назвати складно, вказав на лежачий паркан.

– Може допоможете літній людині по господарству? – він засміявся. – А то боюся, сам я не впораюся.

– Та без проблем! – сказав Микита і посміхнувся. Хлопці взялися до роботи. Там роботи було хвилин на тридцять. Потрібно було поставити паркан, і замінити трухляві дошки на нормальні. За роботою хлопці вирішили поговорити зі старим.

– А можна я Вас Феня називатиму? – запитав Микита.

– Ні!

– Ну чому, я чув, як на Вас люди так говорили в таборі.

– Ти хочеш опуститися до їхнього рівня?

– А той чоловік у селищі?

– Він у п'ять разів старший за тебе, ти ще занадто молодий, щоб мене так називати.

– Феофаніє, Ви нам учора так нічого і не сказали про тих істот, які приходять до нас, – сказала Аня, з підозрою подивившись на старого.

– Вони розмовляли з вами? – спокійним голосом спитав Феофаній.

– Так, вони казали, що вони це ми, – сказав Влад.

– Ось і відповідь на ваше запитання.

– Це як? – запитав Микита.

– Ці істоти відображення вашої душі в потойбічному світі, чим добріша і справедливіша людина, тим красивіша і світліша її душа, а якщо людина зла і грішна, то її душа стає страшною, моторошною і починає приходити до неї, наче кара.

– А навіщо вони приходять до нас? – схвильовано запитала Ганна.

– Вони хочуть зробити вас рабами ваших гріхів, хочуть, щоб вас повністю поглинуло зло, але це добре що вони приходять, бо це означає, що у вас є ще щось світле.

– А чому це відбувається саме тут? - запитав Діма.

– Розумієте, це місце незвичайне, одні кажуть, що ця земля свята, інші стверджують, що вона проклята, обидві сторони і мають рацію, і не мають. Це місце, де ваші гріхи мучитимуть вас.

– В якому сенсі? – схвильовано запитала Аня.

– У прямому, так у книзі написано, я читав її, ще давно мені вдалося роздобути ту бісову книгу, але потім у мене відібрали її.

– А як відібрали? – запитав Микита.

– Прийшли та й відібрали…

***

Осінній вечір, вже жовте листя опало і покрило собою всю дорогу. Тою дорогою йшов чоловік з великим рюкзаком за спиною. Вигляд у нього був схвильований, він часто озирався на всі боки. Крок його був швидким і важким, раптом позаду він почув звук машини. Чорний джип проїхав біля чоловіка і зупинився попереду, тим самим перегородивши дорогу. З машини швидко вийшли двоє чоловіків, на них були шкіряні куртки та сонцезахисні окуляри.

– Гей, ти! – звернулися вони до чоловіка.

– Чим можу допомогти?

– Ми тут річ одну втратили. Може знаєш де шукати?

– А яку річ?

– Так, книга одна, дуже цінна.

– Ой, хлопці, нічим не можу вам допомогти.

– Так? А я ось думаю, можеш. Що в портфельчику лежить?

– Та там одяг мій, ось ремонт затіяв і до родичів переїхати вирішив, а книгами я не захоплююсь. Я ж священик, а не бібліотекар. А у нас у селищі така бібліотека, там багато книг може…

– Діду, ти чого нам зуби заговорюєш? – сказав мужик і дістав пістолет. – Ми знаємо, що вона у тебе, або тебе злякати, щоб згадав, куди поклав її?

– Цього діда, синку, і не такі лякали.

– А ти, я дивлюсь, не простий. Так?

– А ти, я дивлюсь, боїшся вистрілити! – сказав священик і посміхнувся.

– Хах, це ще чому?

– Хотіли б убити, убили б та й забрали книгу.