Юлія Келер - Пʼять пелюсток любові, Юлія Келер

Сью: ілюзія минулого

"Так, він кумедний. Він нагадує мені морську свинку, але все ж таки нам краще розлучитися", - подумала Сью. Вона встала з дивана, пройшла до своєї кімнати, з шафи дістала дорожню сумку і почала пакувати свої речі.

- Куди це ти збираєшся? - спитав він. (Я називатиму його «він», тому що більшого він не заслуговує).

- Я їду на місяць у Нью-Гемпшир, - холодно відповіла Сью.

- Це тому, що я на тебе накричав? - знову спитав він.

- Це тому, що ти на мене весь час кричиш. Регулярно. Щотижня, - знову холодно відповіла Сью.

- Ну, вибач, - сказав він.

Сью закинула сумку собі на плече, обернула на нього очі і сказала:

- Засунь своє "вибач" собі в дупу.

Так почалося нове життя Сью.

Сью жила в достатку, але вона вирішила, що краще жити самій і рахувати свої копійки, ніж прислуговувати безсовісному чоловікові. Їй завжди здавалося, що він був невдячний, а ще пихатий і старомодний. Схожий скоріше на буркуна, ніж на люблячого чоловіка. "Так йому і треба, - думала Сью. - Нехай тепер спробує пожити без мене".

Вона спонтанно прибула до Нью-Гемпшира, вірніше, її туди тягнуло з того самого моменту, коли вона, потрапивши під вплив свого чоловіка, який переконав її в тому, що переїзд - це правильне рішення, зробила найбільшу помилку у своєму житті. Вона поїхала із міста, де їй було так добре. І ось тепер, через 15 років, вона зібрала сумки і повернулася.

Сью зайшла до квартири, яку зняла на місяць, озирнулася і зрозуміла, що оренду треба буде продовжити. Їй подобалося все. Вона довіряла першому погляду, хоча в свого чоловіка вона теж закохалася з першого погляду і його досі любила, хоч він виявився мудаком. "Що ж, буває", - подумала Сью і посміхнулася.

Вигляд із вікна зачаровував. Масивні фасади будинків на протилежній вулиці повертали її подумки в те життя, за яким вона так сумувала. І тут Сью задумалася, чи має вона бути вдячна за те, що мала, чи рухатися далі - це правильний крок. "У медалі дві сторони, - подумала Сью, - і все залежить від того, як на це подивишся". "Я дивлюся на це негативно, - знову промайнуло в голові Сью. - Я не можу миритися з тим, що мій чоловік пасивний, апатичний ідіот, який думає лише про себе. Я попросила його принести мені з роботи беруші, бо він хропе, а він про них забув. І так завжди. Він завжди все забуває. Не буду більше про нього думати", - вирішила Сью і посміхнулася.

За вікном сяяв чудовий вигляд. Стояв чудовий день і було безглуздо псувати собі настрій якимись безглуздими думками про чоловіка. Сью вирішила прогулятися вулицями, до болю їй знайомими, і в якийсь несподіваний момент їй спало на думку навестити той дім, який їй довелося колись по дурості залишити - подивитися, що там змінилося, або все залишилося, як і раніше. Кажуть, що дух будинків залишається тим самим - навіть якщо перефарбувати стіни або змінити фасад. "Подивимось", - думала вона.

Їй було страшно, адже все навкруги було їй нове: вулиці, квіти, кущі і навіть обличчя перехожих. Люди проходили повз і здавалося, що вони вже інші - не такі, як 15 років тому. Тоді вони всі виглядали щасливішими, а тепер їхнє щастя ніби сидить усередині і боїться вилізти назовні.

Сью часто думала, що вона живе у своїй голові. Рутіна обтяжувала її. Щодня їй треба було робити щось нове, інакше її мозок відмовлявся думати. Єдиним приємним відчуттям після виснажливої ​​роботи на кухні було нанесення живильного крему на сухі, наче зневоднені руки. Крем завжди був у Сью під рукою. Вона наносила його кілька разів на день, повільно втираючи у шкіру. Сью ненавиділа сухі губи та долоні, тому вона завжди з собою носила крем та блиск для губ. Вона думала, що якби опинилася на безлюдному острові, то це ті речі, без яких вона не змогла б обійтися.

Пейзаж заспокоював та надихав на майбутнє. Минулої ночі Сью наснилося, що вона посадила кілька молодих дерев, але, здається, без листя. Садити уві сні дерева передбачає отримання великої грошової винагороди або взаєморозуміння в сім'ї. Ні те, ні інше їй не світило. "Може, чоловік мій, нарешті, прийде до тями, - задумалася Сью. - Ні, навряд." - Вона зітхнула. "Мої дерева не мали листя", - тут же майнуло в неї в голові.

"Я все йому вибачаю. Позлюсь і прощаю, - думала Сью. - І чому я про нього постійно думаю. Він спливає в моїй голові щохвилини. Все добре про нього спливає, і я починаю нудьгувати". - Сью трохи похмуріла. Вона відчувала напругу у скронях. Все-таки любов до нього була. І не найпростіша - ускладнена наскоками про минуле, коли вони тільки зустрілися, і все було так добре.

Засигналила машина. Сью подивилася вліво і здригнулася - перед нею зупинився чорний автомобіль. Він ніби говорив, будь уважніше на дорозі. Сью швидко перейшла дорогу і завмерла на протилежній вулиці. Вона побачила своє улюблене кафе. Вона зайшла всередину і сіла у двері за перший столик.

- Що вам принести? - послужливо запитала офіціантка.

- Мені, будь ласка, капучино і якийсь тортик. На ваш вибір, - чемно сказала Сью і подивилася у вікно. Вона знаходилася в самому центрі міста, де вулиці були заповнені людьми, де сигналили машини та шуміло життя.

"Як піти в себе та закритися? - думала вона. - Я надто відкрита для світу. Я дарую всьому довкола любов, а у відповідь отримую "срань господню". Це так виснажує".

Послужлива офіціантка поставила на столик перед Сью тацю з чашкою капучино та блюдцем, на якому красувався невеликий шматочок торта. Вона улесливо посміхнулася і пішла. "Ненавиджу, коли "лижуть дупу", - подумала Сью. - І сама я ненавиджу займатися "жополізством"". Сью підперла голову рукою і згадала, як її чоловік завжди докоряв її за гроші. Якось, коли вони гуляли в горах, він показав їй стійку з гірськими кристалами. У Сью не було з собою гаманця. Ця їхня прогулянка була спонтанною. Але в неї й думки не було, що він не купить їй жодної з цих дрібничок. Вона довго вибирала камінчик і коли його знайшла, він з докором сунув їй монети в руку і гидко буркнув: "Гаманець з собою носи! Тільки я один за все плачу! Ти вже працюєш! Свої цяцьки купуй собі сама!"

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍