Шарль Пепен - Переваги поразок, Шарль Пепен

Французька школа, здається, цінує тільки старанних учнів, тих, хто перебуває «в межах норми». Та хіба не така сама логіка в егалітарних школах — навчати поважати правила більше за сміливість бути собою? Чи є тоді сенс їм докоряти?

Якщо сміливим і оригінальним тісно у стінах класів, можливо, вони хочуть щось змінити й розказати про це поза школою. Співачка Камій навчалась у паризькому Ліцеї імені Генріха IV перш ніж вступити до Інституту політичних наук. Це не завадило їй стати володаркою одного з найунікальніших голосів французької музичної сцени. Жан-Жак Ґольдман має диплом Бізнес-школи EDHEC, а співак Антуан — престижної Паризької центральної школи. Опитування, проведене INSEE20, показує, що пересічно у Франції найбільше дипломованих людей є саме серед митців, а не серед інших професій. Наші школи, що придушують індивідуальностей, водночас їх і вигодовують.

Цю втішливу ідею можна заперечити, бо велика кількість сміливців, що не терплять правил, покидають навчання. Жан-Поль Ґотьє не закінчив школу й поспішив зустрітися з дорослим життям, щоб присвятити весь свій час мистецтву. Він показав власні ескізи П’єрові Кардену, і ті йому сподобалися. Тоді Ґотьє ще не виповнилося 18 років. Ален Дюкасс терпіти не міг шкільної освіти й покинув ліцей, щоб піти стажером у ресторан під назвою Le Pavillon landais de Soustons. Франсуа Піно полишив навчання в 16 років. Жан-Клод Деко у 18 років започаткував свою компанію з продажу вуличних меблів JCDecaux… Воліючи дати шанс своєму таланту, усім їм довелося тікати зі школи, яка виховує старанних учнів. Близько 22 % засновників компаній припинили навчання ще до отримання шкільного атестату або відразу після цього.

Чи слід боротися за створення інакших шкіл? Перед тим як відповісти на це запитання, треба звернутись до історії. Головна мета нашої шкільної системи полягала в забезпеченні рівних прав, а не в наданні цих прав окремим людям. У підґрунті цього проекту лежить ідея надати геть усім громадянам однакові знання, а отже, і можливості виконувати громадянські обов’язки. Жуль Феррі, Фердинанд Бюїссон та Віктор Кузен розробили його під впливом просвітницької філософії Канта, на думку якого вільна освіта передбачає вивчення правил та закону. Отож, ми маємо універсалістичні та раціоналістичні уявлення: помилка вважається за гріх і ніколи не є доказом сміливості.

Ця модель довго була корисною. Вона дала змогу дітям з неблагополучного середовища уникнути нещасливої долі. Соціальний ліфт працював завдяки цій школі, яка була однаковою для всіх: дітей робітників, учителів чи дворян. Без цього ті, хто не мали шляхетного походження, не змогли б розкрити свої індивідуальні таланти. Тоді працювали «гусари Республіки», які шанували Шарля Пеґі: щойно здобувши агреже, викладачі приїздили до провінційного містечка, щоб провадити свою роботу ще до початку навчального року, а на пероні їх зустрічав директор школи і дякував їм від імені Франції. В ім’я рівності.

Проте часи змінилися. Дослідження Міжнародної програми з оцінювання освітніх досягнень учнів показують невтішні результати в нашій країні. Соціально-економічні умови сьогодні визначають результати в навчанні. Вищі навчальні заклади — це відтворення соціуму. Попри добрі наміри зразкових викладачів, наша освітня система перебуває у стані кризи. Вона не забезпечує соціальної гнучкості. Студент коледжу в комуні Стан у місті Сена-Сен-Дені не здобуває такої самої освіти, як парижанин чи ліонець із центру міста. П’ятдесят років тому все було інакше.

Якщо освіта більше не забезпечує рівності, чому тоді вона не забезпечує індивідуальності? Якщо вона вже не може надавати кожному однакові знання, то чому в ній не наголошуються окремі таланти, креативність, ініціатива? Оскільки вона більше не є школою для плекання норми, чому вона не навчає заохочувати сміливців? Замість чіплятися за колишню модель, ми могли б узяти до уваги зміну епохи й побачити можливість оновити нашу освітню систему. Для цього нам треба було б поговорити про підприємництво інакше, але ми побачимо, що починаємо здалеку. Для цього мусимо цінити «корисні знання», але ми побачимо, що цього нема в нашій культурі.

Третя проблема: робота компаній часто невідома викладачам, вони мають карикатурні уявлення. Численні підручники з економіки містять у собі кліше про те, як керівники «експлуатують робітників», яких навіть у мудрованій роботі Карла Маркса не знайдеш, а на їхніх сторінках не наведено приклади про сміливих підприємців. На відміну від США, у списку улюблених особистостей Франції немає жодного керівника компанії. Існує багато ініціатив, спрямованих на зміну ситуації. Одна з найбільш значущих належить керівнику та письменнику Філіппові Аяту, який 2007 року створив асоціацію з 100 000 підприємців, щоб ті провели лекції у коледжах та ліцеях. Асоціація лише за десять років залучила 10 % вікової групи. Філіпп Аят розповідає у книжці «Майбутнє на відстані витягнутої руки», як чоловіки та жінки описують підліткам цікаву підприємницьку роботу: починання з бажання, ідеї або потреби, пошук фінансування, зменшення ризику, а потім використання можливостей. Вони також розповідають їм, що у Франції є вдвічі менше компаній середнього бізнесу, ніж у Великій Британії, втричі менше, ніж у Німеччині, і досить буде лише подвоїти їхнє число, щоб розв’язати більшість проблем нашої країни: тривале безробіття, дефіцит державного бюджету, банкрутство організацій соціального захисту. Якщо їм вдається запалити вогник в очах молоді, то лунають ті самі запитання: Як розпочати, не маючи грошей? Як знати, чи наша ідея корисна? А найчастіше запитання: А якщо я зазнаю поразки?

Страх перед поразкою стримує нашу молодь найдужче.

Четверта проблема: неможливість обрати «корисні знання». Загалом знання представлено як самоціль або як можливості для оцінювання. Дослідження Міжнародної програми з оцінювання освітніх досягнень учнів показують, що французькі учні закінчують школу з великим багажем знань — наприклад, вони знають більше, ніж американські діти. Та якщо наша освіта й може надати учням багато знань, усі вони теоретичні, загальні й недостатньо практичні.