Андрій Анатолійович Кокотюха - Третій рівень. Короткі історії

неушкодженим ви зможете лише в тому разі, якщо будете чемною та вихованою людиною. Яку батьки виховували на доктринах про неможливість брати чуже. І якщо вже взяв або дозволили взяти — то поверни вчасно.

— А не можна висловлювати свої думки якось простіше? — досить різким тоном поцікавився співбесідник.

Сивий схилив голову набік, вивчаючи нового знайомого, наче дивну комаху.

— Ви справді такий, як мені про вас говорили. Різкий, нетерплячий, не любите говорити і дуже не любите слухати. Це у вашій системі цінностей називається «жити своєю головою». Аби не втратити її, Горянов!

— Та чого це ви мене весь час лякаєте?

— Щоб ви злякалися, Ігоре Михайловичу! — просто пояснив сивий. — Бо часи зараз такі: люди зовсім страх втратили. А страх, аби ви знали, має таку природу, яка стимулює процес думання. Бач, ніхто в світі нічого не боявся, а отже — ніхто ні про що не думав. Тому і кричать тепер: «Криза! Криза! Рятуйте!». Хто кого рятуватиме? Багаті — бідних? Так багатих набагато менше стало, ніж було. Як думаєте, Горянов, хто кого тепер здатен урятувати?

Співбесідник знизав плечима і поправив окуляри, що зсувалися зі спітнілого від нервової напруги перенісся.

— Так я вам скажу, Ігоре: рятуватимуть розумні дурних. Ну, — сивий тут таки трошки відіграв назад, — не те щоб зовсім дурних, таку публіку вже ніхто не порятує… Скажемо інакше: вся надія не на багатих, а на розумних. Отже, вам потрібні гроші. Готівка. На три місяці. Ось ця сума, правильно?

Сивий відірвав квадратик від стосика стакерів, написав цифру з п’ятьма нулями. Співбесідник кивнув. Господар офісу розірвав папірець на дрібні клапті, кинув у кошик для сміття.

— До банків по кредити, як колись, ви не підете. Не дадуть. А позика потрібна, бо бізнес рятувати треба. Взяли ношу не по собі і не в той час, коли розширення корисне, так?

— А ви все знаєте…

— Бо ви, Горянов, у мене не перший і не останній. У мене надійніше, ніж у банку. Знаєте, чому?

Співбесідник похитав головою.

— Тому, що банкам у нас чомусь повертають кредит неохоче. Намагаються домовитися чи щось таке… В мене система не така, в мене Скажений Сем є. В нього ви, між іншим, потрібну вам суму і будете позичати. Відповідно, будете, Ігоре Михайловичу, його боржником. Я вас лише зведу, і далі всі справи залагоджуйте вже між собою. Годиться?

Той, кого сивий назвав Горяновим, знов поправив окуляри. Тепер він уже не приховував свого хвилювання.

— Послухайте… Я або чогось не розумію, або мені чогось не пояснили. Дійсно, мені потрібні гроші. На ринку конкуренція, хочу модернізувати обладнання, аби послуги були якіснішими. Вартість же піднімати не буду, це така в мене антикризова пропозиція. Якщо я втримаю всіх своїх партнерів, до мене підуть нові. Ось тоді можна поступово змінювати цінову політику — адже можливість демпінгувати відсіче конкурентів, котрі такої можливості не матимуть…

Сивий виставив перед собою руки долонями вперед.

— Стоп, Горянов, стоп! Ви тут хочете мене повчити, як треба бізнес робить? На відміну від вас, я економіст за освітою. До того ж економіст, який не згорів у дев’яності роки, коли горіли всі довкола. Через те мої фінансові справи стабільні навіть у кризові часи. Ви мені тут схеми розписуєте, навіть слово «демпінг» вживаєте. А в мене все просто: взяв у борг — віддавай вчасно і на чверть більше, ніж брав.

— У вас? — єхидно перепитав бізнесмен.

— О, молодець, вірно просік: не у мене, а у Скаженого Сема, в чиїх інтересах я тут стараюся. Розумієте, він трошки специфічний чоловік. Дивний, незвичайний. Насамперед це проявляється в його невмінні до пуття висловлювати свої думки. Щоправда, коли доходить до конкретних розмов із боржниками, він висловлюється дуже лаконічно. Без оцього словоблуддя, що ним часом грішимо ми, люди з вищою освітою. Але все одно його прекрасно розуміють. Ворогом Скаженого Сема ніхто не хоче бути. А кожного, хто в нього в боргу і не віддає чи взагалі не визнає себе боржником, він вважає своїм ворогом. Колись під настрій поцікавтеся, як поводиться Скажений Сем зі своїми боржниками. Дам вам кілька телефонів, наберіть на дозвіллі. Слухайте, — сивий справді стривожився. — Ви, Ігоре Михайловичу, зараз так поводитесь, ніби справді вперше почули про принципи нашої тут роботи. Ви що, не знали, куди йдете?

— Ні-ні, — швидко відповів співбесідник, хоча тепер свого схвильованого стану точно не приховував. — Я дещо знав… Але не такі подробиці… Гаразд, я не проти, все одно позика мені потрібна, а в інакший спосіб я ці невеличкі гроші нині ніде не роздобуду.

Поставивши на коліна шкіряний портфель, він клацнув замком, витяг звідти тоненьку прозору течку, з течки — фірмовий бланк «Гермесу плюс».

— Ось, тут усі наші реквізити. Бачите, я досить впевнений у своїх силах та можливостях. Мій юрист склав на цьому бланку типову розписку — зобов’язання, щоб ви переконалися — Ігор Горянов нікого не кидав і не збирається кидати. Тим більше — ховатися. За три місяці, день в день, всі потрібні розрахунки будуть проведені. Оригінал розписки поміняю на готівку — і все, дякую за увагу.

Сивий уважно вивчив і сам бланк, і текст боргового зобов’язання на ньому.

А тоді підвівся, підійшов до дверей і прочинив їх, запрошуючи того, кого називали Скаженим Семом, приєднатися до розмови.

З

Коли в двері подзвонили, годинник показував початок на одинадцяту вечора.

Від аварії в Стаса Гончаренка лишилася тільки легка кульгавість, яку він за потреби міг приховати. Але зараз такої потреби не було. Він був у себе вдома і йшов відчиняти нехай колишній дружині, та все ж таки — формально не зовсім чужій людині.

Стає десь вичитав: люди, котрі хоч раз бачили одне одного без одягу в зачиненому приміщенні, вже ніколи не будуть геть чужими. Нехай навіть більше ніколи й не зустрінуться.

Ніде правди діти: свою колишню дружину Ксеню він таки сподівався ще раз побачити після всього, що вони з Горяновим йому заподіяли. Причому — саме в такому вигляді: без косметики, розпатлану, розхристану, помітно перелякану.

Увірвавшись в їхню колишню квартиру, Ксеня відразу забігла на кухню, впала на м’яку табуретку, віддихалася, запитала:

— В тебе є що випити?

— Знаєш же — лікарі заборонили. Та я й раніше не надто…

— Не мороч голову, Стає! Давай!

— Спеціально для таких випадків тримаю коньяк, — зберіг обличчя Гончаренко, сходив у кімнату до бару по пляшку, відкоркував, плеснув гості просто в чашку, з якої не так давно пив м’ятний