Андрій Анатолійович Кокотюха - Третій рівень. Короткі історії

До речі, про жінку.

Дивлячись тепер на не так розгубленого, як пригніченого Гончаренка, адвокат подумав: якщо дорослому самостійному мужикові й слід співчувати, то лише в ті хвилини, коли він вирішує змінити статус жінки, з якою спить. Тобто, перетворити її з коханки на законну дружину. Проте якщо співчувати Стасові, то треба співчувати щонайменше третині чоловічого населення земної кулі. Тому адвокат заховав своє справжнє ставлення до ситуації, що склалася, далеко й глибоко, натомість продовжив розмову.

— Лікарі теж не особливо залишали вам шанси. Знаєте, Станіславе, я тут трошки поцікавився вами… Ви виборсалися практично з безнадійної ситуації. Навіть змогли повністю відновитися, ніби це не вас вирізали автогеном із побитої машини. І це ваша карма: за життя ви, Станіславе, вибиралися і не з таких ситуацій. Бізнес підняли буквально з нуля, хоча не зовсім на ньому розумілися. Люди від мистецтва взагалі не дружать з бізнесом.

Колись Стає Гончаренко грав у театрі.

Кажуть, непогано починав, міг би з роками стати «зіркою». Та купився на епізод у кіно, потім — другий, третій, десятий. З театру пішов: колеги ревнували, та й за епізод у кіно платили більше, ніж за вихід на театральну сцену.

Ось тільки з кіно вперто не складалося.

Далі епізодів Стає не пішов, плюнув — і справді вліз у незнайомий світ бізнесу практично голим. Не знав, із чого почати, тому почав із початку. Рекламних брошур начитався, і раптом стрельнуло в голову — так можна ж самому їх друкувати. Ну, і пішло-поїхало…

— Тому, Станіславе, хочу вас запевнити: ви підніметеся. Ще й не такий бізнес закрутите. Нехай, пан Горянов ще вам позаздрить.

— Не треба, — промовив Стає.

— Чого не треба? — здивувався адвокат.

— Нічого не треба. Оцих ваших слів — у першу чергу. Ще сльози мені тут витирати почніть. І заздрити мені, до речі, теж не треба. Горянов уже позаздрив. Маємо результат.

Справді, результат наочний. З якого часу Ксенія, законна дружина Стаса Гончаренка, закрутила любов із його партнером Ігорем Горяновим, адвокат не знав і, коли відверто, не надто й хотів знати. Але факт залишається фактом: дізнавшись від лікарів про невтішні прогнози, Ксенія виклала хворому чоловікові все як є. Хоча могла б цього не робити. У свою чергу, Стає, поки відчував себе ще при здоровому глузді, передав керування фірмою «Гермес» дружині: вона ж мусила мати гарантії пристойного життя після його смерті. Чого вже там, Ксенія Гончаренко могла бути досить забезпеченою вдовою. Ось тільки сталося диво, Стає пішов на поправку.

І поки той не оклигав остаточно та не перемінив рішення, Ксенія, діючи лише в правовому полі, спритно продала чоловіків бізнес коханцеві. Який, між іншим, після цього цілком міг вважати себе володарем невеличкої імперії. Ну а тоді подала на розлучення. Причому старанно дочекалася, коли здоров’ю законного чоловіка вже нічого не загрожуватиме.

Ось так.

З одного боку — все законно. З юридичної точки зору жодних порушень. Документ проти людини. Людина програла, бо не з тим, із ким слід, свого часу взаконила стосунки. Та з іншого боку…

Про інший, людський бік цієї історії, адвокат вперто намагався не думати. Він не має права співчувати клієнтам чи ненавидіти їх. Він робить свою роботу.

— Майнових претензій пані Гончаренко до вас не має, — сказав адвокат. — Квартиру та свою машину лишає вам, хоча цілком могла б на все це претендувати. І я вам скажу, Станіславе, — юрист присунувся ближче, — захотіла б забрати все — забрала б. У нас, та й не тільки в нас, до речі, закон у подібних випадках на боці жінок, що розлучаються. Не так важливо, хто ініціатор розлучення. Повелося так у світі: жінка завжди вибирає. Спочатку робить вибір із ким одружитися. Потім — із ким розлучитися, аби зійтися з іншим чи не сходитися ні з ким. Знаєте, я вам заздрю: у вас є свобода, дах над головою і засіб для пересування.

— Ту машину я їй подарував, — згадав чомусь Стає.

— Ну, а тепер вона вирішила залишити її вам, — адвокат глянув на годинник. — То як, будете щось оскаржувати чи все підпишете? Бо в мене за годину зустріч…

Станіслав Гончаренко погоджувався з адвокатом, коли той говорив про заздрість. Дійсно, є чому заздрити: він, Стає, не просто вільний, має дах над головою і засіб для пересування. В першу чергу він — живий.

Бо за подібних розкладів Ксенія, невірна, як з’ясувалося, дружина, запросто могла позбавити його життя і таки стати вдовою.

Стає узяв ручку. Швидко поставив всюди, де треба, свій підпис, а потім запитав адвоката:

— Можете мені допомогти?

— Чим саме? — у адвоката ледь не вирвалося небажане для представників його професії «з задоволенням».

— Порадьте когось, хто надасть послуги, скажемо так, делікатного характеру…

2

Офіс, у якому відбувалася зустріч, виявився маленьким та непоказним.

А кабінет, де проходили переговори — ще меншим. Власне, це справді був не кабінет, а кімната для перемовин, належним чином захищена від прослуховування.

Той, кому належав цей офіс, чоловік із сивими скронями років за сорок на вигляд, вимкнув Інтернет, потім закрив кришку ноутбука. На співбесідника дивився уважно, без жодної симпатії, проте поки що — без неприязні. Перед ним сидів черговий бізнесмен із фінансовими проблемами, яких від нового року через цей офіс і через цю переговорну кімнату пройшли десятки.

— З того, що я встиг дізнатися про вас, пане Горянов, у мене склалося не найкраще враження.

— Чому? — наївно запитав той, кого чоловік із сивими скронями назвав Горяновим.

— Тому що ви з коханкою кинули її чоловіка. Кидок вийшов зовсім не артистичним. Діяли ви, Ігоре Михайловичу… Михайлович, правильно?

— Правильно.

— Так ось, діяли ви, Ігоре Михайловичу, ломом. Ви не комбінатор, бо проти комбінації можна виставити іншу комбінацію. А проти лому нема прийому. Я б навіть визначив ваш спосіб дії як варіацію рейдерського захоплення.

Співбесідник промовчав, навіть відвів погляд, поглянув крізь скельця своїх окулярів на дітей у скверику за вікном.

— Але нехай це прозвучить парадоксально — з такими методами роботи ви, пане Горянов, все ж таки більше наша людина.

— Взагалі-то я просив про зустріч не для того, аби тут мене виховували, — все ж таки не стримався — огризнувся співбесідник.

— Ви, Ігоре Михайловичу, в будь-який момент можете піти звідси, — сивий відкинувся на спинку стільця. — Поки що вам це нічим не загрожує. Бо щойно я познайомлю вас із Скаженим Семом, вийти з цього офісу