Грегорі Девід Робертс - Шантарам

— Чому вона запросила тебе?

— А, розумію твоє запитання,— сказала вона, криво посміхнувшись.— Уллі завжди треба щось конкретне.

Вона подивилася на мене. Я звів одну брову, але нічого не сказав.

— Вона хотіла, щоб я дістала паспорт для Модени. Він тут живе вже багато років і давно прострочив свою візу. А в іспанської поліції він на гачку. Йому потрібний паспорт на інше ім’я, щоб повернутися до Європи. Він може зійти за італійця або португальця.

— Я зроблю це,— спокійно відгукнувся я, зрозумівши нарешті, чому вона захотіла зустрітися зі мною.— Я завтра ж займуся цим. Я знаю, де знайти його, щоб отримати його фотографії і все, що треба. З його зовнішністю чужу фотографію на митниці не покажеш. Я залагоджу все це.

— Спасибі,— відповіла вона, так палко дивлячись на мене, що серце моє аж закалатало. «Велика помилка,— сказав одного разу Дідьє,— залишатися наодинці з людиною, яку ти любив, хоча і не треба було б».— Що ти робиш зараз, Ліне?

— Сиджу тут на березі поряд з тобою,— пожартував я.

— Я маю на увазі, взагалі. У тебе справи в Бомбеї?

— А що?

— Я хотіла запитати тебе. Ти не поїхав би зі мною шукати Халеда?

Я зареготався, але вона мене не підтримала.

— Знаєш, мені допіру зробили трохи кращу пропозицію!

— Трохи кращу? — запитала вона.— Яку ж?

— Поїхати на війну до Шрі-Ланки.

Вона стиснула губи, приготувавшись дати шорстку відповідь, але я підняв руки, здаючись, і додав:

— Я жартую, Карло. Не дратуйся. Мені зробили таку пропозицію, але я не знаю. Ну, ти розумієш...

Вона розслабилася і всміхнулася.

— Так. Я просто відвикла від твоїх жартиків.

— А чому ти вирішила запросити мене зараз?

— А чом би й ні?

— Це не відповідь, Карло.

— О’кей,— зітхнула вона, поглянувши на мене.— Напевно... Напевно, я хотіла спробувати, чи не вийде у нас щось таке, як ото в Гоа було.

— А як же... Джит? — запитав я, не піддавшись на провокацію.— І як він ставиться до того, що ти вирушаєш на пошуки Халеда?

— Ми живемо кожен сам по собі, робимо, що хочемо, і їздимо, куди хочемо.

— Досить... безтурботна заява,— зауважив я, насилу підшукавши слово, яке не звучало б образливо.— Дідьє сказав, що Джит зробив тобі пропозицію.

— Так,— відповіла вона спокійно.

— І?..

— І що?

— І ти збираєшся прийняти його пропозицію? Ти вийдеш за нього?

— Так, гадаю, вийду.

— Чому?

— А чом би й ні?

— Ти повторюєшся.

— Пробач,— зітхнула вона із втомленою усмішкою.— Я звикла останнім часом зовсім до іншого товариства. Ти питаєш, чому я виходжу за Джита? Він добрий чоловік.

— Інакше кажучи, ти готова померти від любові до нього.

Вона засміялася, але потім, раптово споважнівши, обернулася до мене. Очі її в блідому місячному сяєві були мов латаття після дощу; її довгі коси чорніли, мов каміння в лісовій річці, і від дотику до них здавалося, що ти пропускаєш крізь пальці саму ніч; губи, м’які, немов пелюстки камелії, були зігріті пристрасним шепотом, а місяць запалював на них сяйливі блищики. Вона була прегарна. Я любив її. Я й досі кохав її — палко, гаряче, але в серці у мене був холод. Та безпорадна, мрійлива любов, яка злітала до небес і провалювалася в безодню, минулася. І в цю мить холодного обожнювання — напевно, так це слід було назвати — я відчув, що влада, яку вона наді мною мала, теж пішла в минуле. Ба більше, ця її влада, її сила перейшла в мене, стала моєю силою. Всі козирі були у мене на руках. І мені захотілося дізнатися нарешті всю правду. Я не хотів покірно прийняти як даність увсе, що було між нами. Я хотів знати все.

— Чому ти не сказала мені, Карло?

Вона болісно зітхнула і, витягнувши ноги, занурила ступні в пісок. Спостерігаючи за тим, як він маленькими струмочками обтікає її ноги, вона монотонно заговорила, неначе писала листа до мене — чи, можливо, згадувала колись написане, але так і не відправлене послання.

— Я знала, що ти запитаєш мене про це, і, напевно, тому так довго не хотіла зустрічатися з тобою. Я питала людей про тебе і не ховалася, але до сьогоднішнього дня не робила ніяких кроків, щоб зустрітися, тому що... знала, що ти поставиш це запитання.

— Якщо тобі це якось допоможе відповісти,— урвав я її,— то можу сказати, що я знаю: це ти спалила Палац мадам Жу.

— Це Гані тобі сказав?

— Гані? Я сам здогадався.

— Гані влаштував це для мене. Це був останній раз, коли я говорила з ним.

— Я востаннє говорив з ним за годину до його смерті.

— Він нічого не сказав тобі про неї? — запитала вона, очевидно, сподіваючись, що хоч щось їй не треба розповідати самій.

— Про мадам Жу? Ні, жодного слова.

— Мені він багато чого розповів. Про те, чого я не знала. Напевно, це його розповіді довели мене до краю. Він сказав, що вона послала Раджана стежити за тобою і навела на тебе копів, потому як він сказав їй, що ми кохалися. Я завжди ненавиділа її, але це було тією краплею, яка переповнила чашу терпіння. Вона не могла допустити, щоб у нас з тобою все вийшло, щоб мені було добре. Гані був зобов’язаний мені дечим, я нагадала йому про це, і він організував безлади. Пожежа була пречудова. Я сама брала участь у підпалі.

Вона замовкла, зціпивши зуби і дивлячись на свої ноги в піску. В очах її відбивалися далекі вогні. Я уявив собі, як мали виглядати ці очі, коли в них горіло полум’я тієї пожежі.

— Про те, що сталося в Штатах, я теж знаю,— сказав я, витримавши паузу.

Вона швидко підняла голову й уважно подивилася на мене.

— Лайза,— сказала вона. Я не відповів. Вона відразу ж усе збагнула, як уміють це лише жінки, і всміхнулася.— Це добре: Лайза і ти. Ти з Лайзою. Це... чудово.

На моєму обличчі не було емоцій, і її усмішка розтанула; вона знову опустила погляд на пісок.

— Тобі траплялося вбивати людей, Ліне?

— Коли? — запитав я, намагаючись вгадати, що вона має на увазі: Афганістан чи нашу сутичку з Чутою.

—