Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

— Що там із дорученням, яке я тобі дав? — спитав Далінар.

— Ви про Бордіна? — уточнив Амарам. — На мій погляд, він не бреше, а от той божевільний — гадаю, він просто маячить, наче мав Сколкозбройця. Адже можливість протилежного — відверто сміховинна. Я…

— Ваша Ясновельможносте! — До князя, надбігши, зверталася захекана молодиця у форменому одязі вістової — вузькій спідниці з розрізами по боках і піддягнених шовкових рейтузах. — Там, на плато!

— Ну, так, — зітхнув Далінар. — Садеас вислав війська?

— Ні, сер, — відказала розпашіла після бігу жінка. — Ні… тобто… він таки піднявся з провалля.

Насуплений князь різко глянув на вістову.

— Хто?

— Буреблагословенний.

***

Усю дорогу Далінар не йшов, а біг.

А коли наблизився до шпитального намету на околиці табору — де зазвичай надавали медичну допомогу пораненим, які поверталися з вилазок — то нічого не побачив за юрбою в кобальтових одностроях, яка загородила прохід. Хоча військлікар і кричав, щоб сторонні розступилися й не заважали.

Дехто з присутніх, забачивши князя, салютував і квапливо давав тому пройти — синява розступалася, наче води під подувом бурі.

Так, онде він — обірваний, із ковтунами зваляного волосся, подряпаним обличчям та імпровізованою пов’язкою на нозі — сидить на оглядовому столі. А скинутий кітель лежить на іншому, поруч нього, ув’язаний у клунок чимось на кшталт ліани.

Побачивши, що наближається командувач, капітан ворухнувся, щоб підвестися.

— Не треба, солдате… — почав Далінар.

Але Каладін, не послухавшись, звівся на повен зріст — спираючись на спис, мов на милицю — й повільно підніс руку до грудей, наче до неї був прив’язаний тягар. І князь збагнув, що змученішого салюту він іще не бачив.

— Сер, — промовив Каладін, довкола якого здіймалися спрени виснаження, немовби струминочки куряви.

— Як… — тільки й видобув Далінар. — Ти ж упав у провалля!

— Сторч головою, сер, — уточнив той. — Та я, на щастя, дуже твердолобий.

— Але ж…

Капітан зітхнув, спираючись на списа.

— Даруйте, сер, — я сам до пуття не знаю, як уцілів. Ми гадаємо, що тут не обійшлося без якихось спренів. Хай там як, а назад я побрів уже проваллями, бо мав про декого подбати.

Охоронець кивнув кудись убік.

У глибині намету Далінар побачив те, чого спочатку не помітив. В оточенні лікарів там сиділа Шаллан Давар — з розпатланим рудим волоссям та в обірваному одязі.

— Вашу майбутню невістку доправив живою-здоровою, — доповів Каладін. — А от за втрату товарного вигляду перепрошую.

— Але ж вас застала там великобуря! — здивувався Далінар.

— Ми відчайдушно намагалися обігнати її — але, боюся, дорогою стикнулися з труднощами, — пояснив капітан і, через силу витягши ножа, який висів у нього при боці, перетяв ліанові зав’язки на клунку. — Ви, мабуть, знаєте, що всі торочать, наче в ближніх проваллях рискає прірводемон?

— Так, чув.

Стягнувши зі стола рештки кітеля, Каладін явив його очам зелений самоцвіт. Круглястий і неогранений, той, проте, випромінював потужне внутрішнє світло.

— Ось, маєте, — промовив він і, взявши яхонтосерце однією рукою, кинув його Далінарові до ніг. — Ми позбавили вас зайвого клопоту, сер.

Спренів виснаження на млі ока замінили спрени слави.

Великий князь заніміло витріщився на трофей, який, замало не засліплюючи світлом, підкотився до нього й стукнувся об носок чобота.

— Мостонавіднику, ну що за мелодрама? — втрутилася Шаллан. — Ясновельможний Далінаре, ми знайшли цю тварюку вже мертвою — гнила собі на дні провалля та й годі. Великобуря нас не вбила, бо ми вилізли на спину прірводемона й так дотяглися до розщілини в стінці плато. А яхонтосерце здобули тільки тому, що туша почвари вже напіврозклалася.

Капітан, насупившись, глянув на дівчину — а потім майже вмить назад на Далінара.

— Так точно, сер, — підтвердив він. — Усе так і було.

Брехати Каладін умів погано — набагато гірше за веденку.

Зрештою прибули й Навані з Амарамом, який залишився супроводжувати королеву-матір. Забачивши Шаллан, жінка охнула й, підлетівши до неї, сердито загиркала на «ескулапів». Вона забігала й заметушилася довкола дівчини, хоча тій — попри жахливий стан її сукні й волосся — велося куди ліпше, ніж Каладінові. За мить її загорнули в ковдру, прикривши проріхи на одязі, й послали до Далінарової резиденції санітара з розпорядженням накрити на стіл і приготувати гарячу ванну — та ще й саме в тій послідовності, у якій забажає Шаллан.

Князь мимоволі всміхнувся. Навані демонстративно не зважала на заперечення дівчини, що нічого цього не треба. В ній-бо нарешті прокинулася сокирогонча, яка недавно навела цуценят — Шаллан вочевидь була для неї більше не стороння, а своя. Тож Чано борони того, хто стане між такою жінкою і її «виводком».

— Сер, — озвався Каладін і дав нарешті лікарям знову посадити себе на оглядовий стіл. — Солдати готують припаси, батальйони шикуються… Ви вирушаєте в експедицію?

— Можеш не хвилюватися, солдате, — відказав Далінар. — У твоєму стані я навряд чи міг би очікувати, що ти будеш мені за охоронця.

— Сер, — промовив той уже тихше, — доки ми блукали Рівнинами, Її Світлість Шаллан відкрила дещо таке, про що вам треба знати. Поговоріть із нею, перш ніж виступати.

— Обов’язково, — пообіцяв Далінар і, якусь мить зачекавши, махнув лікарям відійти — адже скидалося на те, що небезпеки для життя не було. Тож князь підступив ближче й схилився над капітаном. — Буреблагословенний, твої люди чекали на тебе — несли вігілію — пропускаючи прийоми їжі й відстоюючи по три зміни. Я навіть схильний думати, що якби не моє втручання, вони просиділи б тут, при вході в провалля, всеньку великобурю.

— Вони славні хлопці, — відказав Каладін.

— Річ не тільки в цьому — вони знали, що ти маєш повернутися. То чого ж я — на відміну від них — у тобі не збагну?

Той глянув князеві у вічі.

— Ти саме той, кого я весь цей час шукав, хіба не так? — запитав Далінар. — Шукав і не знаходив…

Каладін відвів погляд.

— Ні, сер. Колись, може, й так, а тепер… тепер я саме такий, як ви бачите, а не такий, як гадаєте. Мені шкода.

Князь гмикнув, вдивляючись у лице капітана. Він замало не подумав… Але, мабуть, ні.

— Забезпечте його всім потрібним. І всім, чого він побажає, — звелів Далінар, дозволивши лікарям підійти. — Ця людина — герой. Уже вкотре.

І пішов, звільнивши місце для мостонавідників, які з’юрмилися довкола — що, звісно, викликало в лікарів черговий напад лихослів’я. А куди подівся Амарам? Усього кілька хвилин тому він був тут. Коли по Шаллан прибув паланкін, Далінар вирішив піти за ним і дізнатися, що ж такого, за словами Каладіна, відкрила ця дівчина.

***

За годину по тому Шаллан закуталась у затишний кокон із теплих ковдр, а її розпущене мокре волосся пахло квітковим парфумом. На ній була одна із суконь Навані — завелика для дівчини — й та почувалася, мов дитина, яка приміряє материне вбрання. Саме так воно, певне, й було: раптова прихильність Навані стала для Шаллан несподіванкою, але вона ніскілечки не збиралася її відхиляти.

Купання вдалося на славу. Дівчині кортіло згорнутися клубочком прямо тут, на кушетці, й проспати днів десять, але