Євгеній Павлович Литвак - Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак

зовсім не змінилися. – Думав засновник, звернувши увагу, що все тут саме таке, яким він це залишив. Люди на вулиці віталися з ним, і він був здивований. Ханой думав, що вони обізналися і сплутали його з кимось іншим. Він йшов містом і все більше і більше заглиблювався в свої спогади. Лише голоси Дітара, Агіаса та Авраала втримували його в реальності.

– І ось, коли ти опускаєшся в самий низ, на саме дно, з'являється людина, яка витягне тебе звідти. – Говорив Агіас своєму другу.

– А якщо не з'являється?

– Завжди з'являється.

– Ну а якщо ні? – Наполягав Дітар.

– Гм, – замислився чернець. – Якщо ні – одже ти ще не на самому дні.

Дітару дуже сподобалася відповідь Агіаса. Його настрій був дуже гарним. Знаходитися в тому місці, про яке стільки читав і не міг повірити, було дивом для ченця.

– Ось воно! – Думав про себе Дітар. – Я тут – і це зовсім не сон.

– Після стількох неприємностей, ми вийшли сухими з води.

– Люди часто прагнуть вийти сухими з води, забуваючи про те, що з води потрібно виходити чистими. – Поправив Авраал свого учня, але Агіаса це анітрохи не зачепило.

Ханой слухав їх розмову і не втручався. Зараз вони прямують до Сатани, або до того, що від нього залишилося. Він не бачив його стільки років … все змінилося. Сатанаель знайшов щось таке, за що і поплатився своєю свободою. А вчинив ще більше, за що розплата попереду.

Ченці прийшли. Ця будівля виглядала, як справжнісінька в'язниця. Брудна підлога, товсті стіни з грубого каменю, залізні грати на вікнах. Вони йшли невеликими кроками по коридору, намагаючись нічого не торкатися. Пройшовши до самого кінця, вони зупинилися біля великих дверей. У них було невелике вікно з іржавими гратами. Дітар, Агіас, Авраал і Легеза уважно спостерігали за Ханоєм. Той підійшов впритул і заглянув середину. Ханой був не впевнений, чи хоче він бачити його живим, або виявити скелет свого колишнього друга.

Тиша нагнітала момент і напруга зростала. Погляд Ханоя проник в камеру і побачив чоловіка, що сидів прямо посередині. В нього був розірваний одяг, а шрами по всьому тілу говорили про його часті бійки і битви. Голова була низько схилена, волосся брудне і зліпле, а на обличчі сяяла божевільна посмішка. Він вселяв страх і жах в душі людей, але Ханоя, який прийшов виключно за ним, він не лякав.

– Сатана. – Лише вимовив він і обернувся обличчям до ченців.

Всі, як один завмерли. Голос Ханоя був тихим, але в тиші тюремного приміщення він здавався гуркотом.

– Сатанаель – означає "світлоносець". Є легенда, що ранішня зірка – остання із зірок спостережуваних удосвіта, немов кидає виклик висхідному Сонцю, через що і виник переказ про бунтівний дух.

Ханой так близько підійшов до дверей, що вони злегка похитнулися і грати, що на кріпленнях, видали звук. Сатана повернув голову і кинув погляд з-під чола.

– Ти щось забув? Я ж тобі все сказав. – Крикнув полонений.

Ханой був здивований, не менше ченців. Він був не просто живий, а такий же молодий, як і раніше.

– Мене не було більше ста років. – Розгублено заговорив Ханой.

– Ні, десять днів це максимум. – Сатана розгорнувся і подивився на своїх відвідувачів. – Я не бачу Ануш.

– Ось твоя фляга. – Лише відповів Ханой і кинув йому за грати флягу, яка з гуркотом впала до його ніг. – Вона мертва, як і наша донька.

Сатана мовчав. Зовні він не зронив ні слова, але в середині він тріумфував. Його план вдався. Він не був до кінця впевнений, що все спрацює. Тиша, що повисла, нервувала всіх крім в’язня. Він насолоджувався.

– Я думаю, ти мене розумієш… – Посміхнувся Сатана і розреготався, порушивши спокій.

Він сміявся так голосно, що не чув слова Ханоя, який проклинав його. Сміх Сатани відбивався від стін, і створювалося відчуття, що таких як він, в цій камері, кілька і всі вони сміються, як гієни.

Тарсіша перервала його регіт:

– Хто ви?

Він витер рукавом слину навколо рота.

– В мене багато імен, але всі вони не мають значення, тому називай мене, як побажаєш. Як буде для тебе зручніше?

– Смерть! – Чітко вимовила дівчина.

Вона відчувала якийсь зв'язок з ним. Ніби він грає якусь важливу роль в її житті і, швидше за все, саме це почуття і притупило страх в її душі.

– Нехай буде смерть. – Чемно відповів в'язень.

Зараз його зовнішній вигляд і його манери викликали протиріччя. Лахміття, що були на ньому, надавали йому образ останнього бродяги, причому не найудачливішого. Але його голос і його рухи, притягували та вабили.

– Ти вбив Ануш? – Запитала Тарсіша.

– Я її не вбивав, це правда. – Відповів Сатана. – Але, я став причиною її смерті.

– Ти був сильною, могутньою і впливовою людиною і ризикнув всім заради того, щоб вбити людину? – Не повіривши, крикнула Тарсіша.

Ханой втрутився і зупинив дівчину, що скипіла :

– Він може прочекати ціле життя, щоб знайти ідеальну можливість помститися.

Сатанаель сів біля стіни закинувши ногу на ногу, і окинув поглядом всіх присутніх. Тут він був хазяїном, а вони гості. Ченці самі до нього прийшли, а він просто дозволив їм себе бачити. Він давав їм це зрозуміти кожним словом, і кожним своїм поглядом.

– Ти хочеш сказати, що готовий все забути? – Звернувся ув’язнений до свого колишнього друга.

– "Намагатися забути – означає постійно пам'ятати", а я не хочу забувати, я хочу пам'ятати.

Сатана облизнув губи і прикрив очі.

– Я, як зараз пам'ятаю її обличчя і ніжне тіло.

Ханой стримував свій гнів, а його друг продовжував:

– Нам звучали гучні фанфари. Всі навкруги вважали нас кращою парою в світі. На всі вечори ми приходили разом, і погляд людей приковувався до нас. З'явився ти і все змінилося. "Нам розлучитися потрібно" – сказала вона мені. Я прийняв, але не забув. Я теж пам'ятаю, Ханой. І теж не забуду!

– Я минув безліч жіночих поглядів, але під її загинув! – Крикнув йому Ханой. – Не моя провина, що Ануш вибрала мене! Мені вистачало б того, що вона про мене дізналася, але все склалася по-іншому.

– Чому ти тут? – Запитав його Сатана. – Можливо, просто побоявся жити без Ануш.

Ханой не зміг відповісти йому. Сатана піднявся на ноги і підійшов до грат. Його голос став тихим, і ці слова почув тільки Ханой:

– Вона була дуже гарна. Ануш любила мене, як ніхто, ну а я ж любив і інших. Багато разів вона присягалася мені у вірності. Я таких клятв дати не