Цзян Жун - Вовк-тотем

фундаментів, однак кілька разів колеса опинялись в обрушених під їхнім тиском щурячих норах. Друзі поїхали звідси лише 20 років тому, однак усі рештки фундаменту за цей час були безслідно вкриті шарами піску!

— Коли в степу немає вовків, там починають панувати щури, — зітхнув Чень. — Вони риють глибокі нори й накопичують у них багато зерна — хіба це не панування? Хоча китайці й кажуть: «Тільки щур вийде на вулицю — як усі люди заб’ють і засвищуть його», однак насправді в глибині душі вони поважають щура — адже саме щур є головою дванадцяти знаків зодіаку. Щур і людина — яка дивна подібність до свідомості дрібного селянина в плані його кругозору, дітонародження, освоєння цілини (колонізації) та впертості!

Ян Ке замінив Ченя Чженя за кермом і, мов божевільний, повів машину до найближчого пагорбка. Оглянувши простір з його висоти, вони побачили, нарешті, на півночі череди й кілька будиночків, над якими піднімалися стовпчики диму, однак жодної юрти так і не було. Ян Ке відразу ж скермував машину на найближчий стовпчик диму. Не проїхали вони й двадцяти лі, як раптом у далечині над путівцем здійнялась довга смужка жовтої куряви. Як же Чень Чжень сподівався, що це — швидкий кінь когось із конопасів! Однак коли вони під’їхали ближче, то виявили, що це — блискучий мотоцикл «Ямаха». Підліток-монгол років 15–16, одягнений у піджак і бейсболку, загальмував, круто розвернувши мотоцикла, і зупинився поряд із джипом. Чень Чжень із великим подивом помітив, що через плече в підлітка перекинута дрібнокаліберна рушниця, а до заднього сидіння мотоцикла підвішений молодий орел, що саме стікав кров’ю. У Ченя перед очима промайнув спогад про сповнені страху й розчарування очі Старого Біліґа, коли він уперше побачив цю рушницю. Хто б міг подумати, що тепер цю зброю використовують уже навіть монгольські діти, причому користуються нею, сидячи на передовому імпортному двоколісному механізмі!

Ян Ке поспішив привітатися монгольською мовою, а також відрекомендуватися, назвавши свій статус та ім’я. На біло-червоному обличчі підлітка з’явився відсторонений і холодний вираз. Пильно дивлячись на «Черокі», він сказав китайською мовою із північно-східним акцентом, що він — молодший син Чао Лу й повертається додому на літні канікули з середньої школи в аймаку. Чень Чжень насилу згадав, що Чао Лу був приїжджим, з дрібних кадровиків у команді керівників капітального будівництва при Комітеті пасовища. Колись Чжан Цзіюань та інші однокласники розповідали, що після того, як у степу відбулась реорганізація, усі члени будівельно-військового корпусу й професійні військові та робітники Комітету пасовища, які залишились там, також отримали наділи землі та худобу й стали «скотарями, які ведуть ханьський спосіб життя». Таким чином, в Орхонському степу з нічого додалось 30 % ханьських осілих скотарських поселень.

— А навіщо ти вбив орла? — спитав Чень Чжень.

— З розваги, — відповів підліток.

— Ти ж учень середньої школи, хіба не знаєш, що слід охороняти тварин?

— Але ж орли крадуть ягнят, як же їх не вбивати? В Орхоні все одно багато щурів, тож якщо вбити навіть декількох орлів, відразу ж налетять інші із Зовнішньої Монголії.

Ян Ке запитав про місце проживання Бата й Ґасмаа. Підліток, указуючи на північ, сказав, що їхня родина — де найбільший кам’яний хлів, це — найдалі на північ за прикордонним шосе. Сказавши це, він швидко розвернувся на 180° і, навіть не обертаючись, помчав до гірських вершин, над якими кружляли орли.

Ян Ке й Чень Чжень раптом відчули себе гостями й чужаками в Орхонському степу — ніколи раніше не знане відчуження дедалі сильніше відчувалося в цей їхній приїзд.

— Поїдемо прямо до Бата, а інших не будемо навідувати, — сказав Ян Ке, — адже тільки поряд із ним ми не будемо почуватись тут чужаками.

Джип додав швидкості й помчав до прикордонного шосе уздовж добре знайомого їм давнього шляху, по якому в степу переїжджали на нові пасовища. Чень Чжень почав шукати на пагорбках байбаків, адже там скрізь виднілись виступи старих приступок біля байбачих нір, і трава там також була достатньо високою. Однак, проїхавши кілька десятків лі, він так і не помітив жодного байбака.

— Коли навіть діти мають дрібнокаліберні рушниці, то хіба тут знайдеш байбака? — зауважив Ян Ке.

Ченю залишалось тільки відвести від пагорбків погляд.

Джип проїхав повз декілька жилих будинків, однак собаки, які кинулись на них звідти, були дрібними і їх було мало, зазвичай лише дві-три, причому вони виглядали навіть меншими за «чорноспинних» вівчарок, що їх тримали пекінці на своїх дачах. Уже їх не лякали, як було раніше, коли проїжджаєш повз монгольську юрту, сім-вісім, а то й більше десятка, величезних собак з настовбурченими загривками, які відразу ж оточували чужака й кидались його вкусити. А собачий рик тепер був далеко не таким лютим, щоб налякати степових вовків. Ян Ке сказав:

— Не стало вовків — настала черга собак, не стало собак — настала черга боротьби, не стало боротьби — залишились тільки недбальство та занепад… Степові собаки, напевне, ще раніше пекінських, перетворились на «іграшку для людини».

— Я дуже сумую за Ерланом, — зітхнув Чень. — Якби він був іще живим, хіба усіх цих тендітних собачок називали б собаками?

— Коли в степу не стало вовків, інші ланки ланцюга також розірвались, — сказав Ян Ке. — Без вовків собаки перетворились на іграшку, а бойові коні — на «ноші» для мандрівників та тло для фотографії.

Чень Чжень потер око, щоб вийняти піщинку, що потрапила туди з вітром, і сказав:

— Ханьці нічого не знають про степ, навіть у нинішній політиці його функції зазначені неправильно — пріоритет віддається економіці ціною екології. Монгольські степи — це екологічний і живий екран для китайців, тож потрібно визначити монгольський степ, як особливий екологічний район, і спрямовувати сюди бюджетні субсидії, установити тут систему спецдопуску й суворо