Цзян Жун - Вовк-тотем

науково-демократичного механізму вибору кадрів на основі конкуренції, тож чесні й кваліфіковані кадри завжди залишаються «затиснутими». От і цей спеціаліст, яких мало в Китаї, який розуміється на всьому, що стосується вовків та степу, був таки остаточно похований. Як видно, піски системи ще страшніші від степових пісків, саме вони були справжнім джерелом піщаних буревіїв у степу.

Джип проїхав більше тисячі кілометрів по сухій землі й крізь гарячий вітер, і тільки коли обидві руки його водія згоріли до болю й чорноти, хлопці наблизились, нарешті, до Орхонського степу. На другий день машина в'їхала в Орхон. Оскільки Орхонський степ усе ж таки був глухим закутком і кордоном Великого уземчинського степу, вони побачили суцільне пасовище, правда, з поодинокими купками трави. Тож Орхон усе ж можна було вважати зеленим, однак при цьому непотрібно було дивитись униз — адже варто було тільки опустити голову, як степ ставав таким «прозорим», що було видно дно і можна було чудово розгледіти на ньому пісок і гравій. У минулому ж під густою травою був суцільний перегній зі старої трави, овечого та конячого посліду, на якому навіть росли тоненькі гриби з сірими шапками, схожі на паростки сої.

Тепер же, у розпал літа в степу, Чень Чжень раптом згадав давній вірш, у якому описується степ ранньої весни, і з гіркотою проказав:

— «Зелень видно тільки здалеку, а зблизька вона зникає!»

Друзі збентежились. Вони знали, що якщо проїхати далі вперед — буде давня тисячолітня річка, вода в якій сягала коням по коліно, а іноді навіть доходила до їхніх животів. Раніше переїхати цю річку по воді можна було тільки великою вантажівкою, а військовим джипам доводилось додавати газу і мчати крізь воду, тільки тоді вони могли за інерцією здолати річку. Коли в степу починався сезон дощів, то через цю річку на пасовище не доходила пошта, там скорочувались запаси зерна й туди не постачали товарів від півмісяця аж до цілого місяця. Поки Чень Чжень і Ян Ке вирішували, в який спосіб переїхати річку, «Черокі» досягнув її берега. Однак коли друзі подивились униз, вони замовкли. Виїжджаючи зі степу, вони запам’ятали стрімкий потік цієї річки, однак зараз вона обміліла, на місці її русла лишався тільки вологий пісок, каміння на сухій поверхні й декілька тоненьких потічків, схожих на дощових хробаків. Джип легко здолав річку, проте на серці в обох друзів ставало дедалі важче.

Невдовзі, проминувши річку, вони опинились ніби на степовому полі бою — скрізь на широких просторах Орхону впадали в око бетонні колони й залізний дріт. Джипу довелось їхати по коридору між огорожами з колючого дроту. Уважно придивившись, Чень Чжень визначив, що площа ділянок, огороджених залізними сітками, становить декілька сотень му, трава на цих ділянках набагато вища, ніж поза межами огорожі, однак все одно росте погано й можна побачити під травою пісок.

Ян Ке сказав:

— Оце і є так званий трав’яний кулунь.[177] Після того як сюди прийшла система підрядів на утримання худоби, кожна родина почала відгороджувати собі ділянки пасовища для того, щоб там приймати окіт, ці ділянки були недоторканними протягом трьох сезонів — літа, осені й зими.

— Хіба ж цієї трави достатньо? — здивувався Чень Чжень.

— Я чув, що в останні роки скотарі почали зменшувати кількість своєї худоби, деякі родини аж наполовину, — відповів Ян Ке.

Проминувши ще декілька кулунів, вони помітили, що на кожному з цих пасовищ посередині збудовані по три-чотири будиночки з червоної цегли й хліви, де приймають окіт. Однак у цей сезон у будинках ніхто не жив, над ними не піднімались стовпчики диму, а перед дверима не було ні собак, ні телят. Скотарі, напевне, погнали свої отари далеко в гори на нічийні луки. Чень Чжень, дивлячись на зашарований залізним дротом степ, сумно зітхнув і сказав:

— Хіба раніше хтось наважувався ставити залізні дроти в цьому степу, багатому на найбільш відомих монгольських бойових коней уземчинів? Адже хіба це все вночі не перетворюється на пута для коней? Налетівши на такий дріт, вони можуть зашкодити собі, а то й загинути. Однак сьогодні ті монгольські коні, які колись вразили світ, нарешті були вигнані людиною з монгольського степу. Я чув, що більшість скотарів тепер пасуть овець на мотоциклах. Причому по телевізору передавали, що це є ознакою заможного життя скотарів. А насправді степ уже не родить стільки трави, щоб прогодувати коней. Не стало вовків — настала черга коней, не стане коней — настане черга овець і корів. Нація-вершник перетворилася на націю-мотоцикліста, а ще далі, хто знає, може перетворитись на біженця від екологічного лиха… Будемо вважати, що це ми побачили «велику перемогу» хліборобської цивілізації над скотарською. Нині на політичному рівні вже говорять про «одну країну — дві системи»,[178] однак ханьці в глибині своєї свідомості продовжують триматись за принцип «багато районів — одна система», не розрізняють районів сільськогосподарського чи скотарського призначення, лісового чи рибного господарства, міста чи села, роблять з усього збірну солянку з «єдиним» смаком. А після «великої перемоги» починається політика грандіозних компенсацій, однак навіть за 100 років її реалізації збитки степу не будуть компенсовані.

Вони поїхали путівцем до колишнього місця розташування штабу роти — їм дуже хотілось, нарешті, побачити скотарів, побачити людей. Однак коли вони обминули таке знайоме їм гірське пасмо, то побачили, що місце, де колись був штаб роти, тепер заросло пожовклою травою й засипане піском, тут скрізь бігали щури й видно було їхні зміїсті ходи та вириті з них на поверхню озерця сухого піску. Від колишніх рядів цегляних та земляних будинків не залишилося жодного. Чень Чжень зробив коло на машині по колись галасливому місцю розташування штабу роти і з подивом виявив, що під колеса його машини не потрапили жодні рештки