Еріх Марія Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

Вона, ще сонна, поворушила головою у мене на руках.

— Чи не міг би ти хоч на якийсь час дати собі спокій?

— Міг би, — відповів я. — Навіть доведеться так зробити. Боюсь, що вже довго не матиму я нагоди самому вирішувати власну долю. Отже, і це може бути відрадою.

— Все — відрада, — зауважила Гелен, позіхаючи. — Поки живемо, то все відрада, хіба ти цього й досі не знаєш? Ти гадаєш, вони розстріляють нас як шпигунів?

— Ні. Посадять.

— Вони садовлять і тих емігрантів, яких не вважають за шпигунів?

— І тих теж. Вони всіх посадять, кого знайдуть. Адже чоловіків вони вже забрали.

Гелен трохи підвелася.

— То в чому ж різниця?

— Може, тим, іншим, легше буде звільнитись.

— Це ще невідомо. Можливо, з нами краще будуть поводитись, коли вважатимуть нас шпигунами.

— Це безглуздя, Гелен…

Вона похитала головою.

— Ні, не безглуздя. Це — досвід. Хіба ти й досі не зрозумів, що в наші часи невинність — злочин, за який карають найтяжче? Мало тебе ув’язнювали аж у двох країнах, що ти й досі цього не збагнув? Ох, ти, «лицарю справедливості»! Є там ще коньяк?

— І коньяк, і паштет.

— Давай-но сюди і те, й друге, — наказала Гелен. — Це ж сніданок! Але я боюся, що у нас почнеться тепер життя, повне пригод!

— Добре, що ти це так сприймаєш, — докинув я, передаючи їй коньяк.

— А як же інакше? Чи ти хочеш загинути від злості й запалення жовчі? Якщо виключити поняття справедливості, то все це не важко буде вважати за пригоду, хіба не так?

Чудовий запах старого коньяку і добрячого паштету здався нам вітанням із золотого віку. Гелен їла з великою насолодою.

— Я й не знав, що для тебе все це буде так просто, — зауважив я.

— Не турбуйся за мене, — відповіла Гелен, шукаючи в кошику білого хліба. — Якось та викручусь. Для жінок справедливість не така важлива річ, як для вас.

— А що ж для вас важливе?

— Ось оце, — вона показала на хліб, на пляшку, на паштет. — їж, мій любий! Якось та переб’ємось. А через десять років це здаватиметься романтичною пригодою, і ми вечорами будемо розповідати про неї гостям, поки їм не набридне… Годуйся, чоловіче з чужим прізвищем! Що тепер з’їмо, того вже не доведеться тягати з собою.

— Не буду розказувати вам про всі подробиці, — вів далі Шварц. — Адже ви знаєте цей тяжкий емігрантський шлях. На стадіоні «Ко-ломб» я пробув лише кілька днів. Гелен потрапила до «Птіт Рокет». В останній день мого перебування на стадіоні туди завітав хазяїн нашого готелю. Я бачив його лише здалека, бо розмовляти з відвідувачами не дозволяли. Хазяїн передав мені маленький пиріг і велику пляшку коньяку. В пирогу я знайшов записку: «Пані здорова і в доброму настрої. Жодної небезпеки. Чекає на відправку до жіночого табору, який влаштовують десь у Піренеях. Писати на готель. Madame charmant! [39]. У записці була друга, зовсім маленька записочка, написана рукою Гелен: «Не турбуйся. Небезпека минула. Лишилася пригода. Скоро побачимось. Люблю».

Гелен зуміла прорвати недбалу блокаду. Я не міг собі уявити, як саме. Уже потім вона розповіла, що заявила, нібито мусить піти по документи, яких їй бракує. Її послали до готелю з поліцаєм. Вона всунула хазяїнові записку і пошепки пояснила, як її передати мені. Поліцай, що виявив цілковите розуміння справ кохання, удав, ніби нічого не помітив. Ніяких документів Гелен звідти не принесла, зате прихопила парфуми, коньяк та кошик з їжею. Вона любила поїсти. Чому вона від того не гладшала, цього я ніяк не міг Зрозуміти. Коли я, бувало, ще на волі, прокинувшись уночі, не знаходив її поряд, мені досить було піти туди, де ми зберігали продукти, — там вона сиділа навпочіпки при світлі місяця й, посміхаючись від задоволення, обгризала яку-небудь кістку від шинки або кінчала десерт, прихований після вечері. І все це запивала вином просто із пляшки. Вона була наче кішка, що голодніє вночі. Після арешту Гелен розповідала мені, що, коли поліцай прийшов по неї, вона примусила його почекати, поки допечеться паштет, який хазяїн готелю саме поставив у піч. То ж був її улюблений паштет, і їй хотілося взяти його з собою. Поліцай побурчав трохи, але скорився, бо вона рішуче відмовилась іти без паштету. А «фараони» побоювалися тягти силою людей у поліцейську машину. Гелен не забула взяти з собою навіть паперових серветок.

Наступного дня нас відправили ешелоном у Піренеї. Почалася безрадісна і хвилююча одіссея, де змішалися страх, комізм, паніка, бюрократизм, розпач і кохання.

— Можливо, нашу добу колись назвуть добою іронії, — вів далі Шварц. — Звичайно, не дотепної іронії вісімнадцятого сторіччя, а насильницької, злоякісної або ж тупоумної іронії нашої недоладної епохи прогресу техніки і регресу культури. Гітлер не тільки галасує на весь світ, що він — апостол миру і що війну йому нав’язали інші, він і сам цьому вірить. А разом із ним вірять п’ятдесят мільйонів німців. Вони забувають, що з усіх націй тільки вони протягом років озброювались, готуючись до війни. Отож не було нічого дивного, що ми, уникнувши німецьких таборів, опинилися тепер у французьких. Та проти цього навряд чи й можна було заперечувати — адже кожна нація, борючись за своє існування, має важливіші турботи, ніж дбати про справедливе ставлення до емігрантів. Нас не катували, не отруювали газом, не розстрілювали, а тільки ув’язнювали — чого ж іще можна було бажати?

— Коли ви знову зустрілися з вашою дружиною? — запитав я.

— Не скоро. Ви були у Ле-Верне?

— Ні, але мені відомо, що то один із найгірших французьких таборів.

Шварц іронічно посміхнувся.

— Це залежить від того, як на це дивитися. Вам відома історія з раками, яких кинули до казана? Коли воду нагріли до п’ятдесяти градусів, раки закричали, що не можуть більше витримати, і почали скиглити, як це, мовляв, було гарно, коли було тільки сорок градусів; коли ж стало шістдесят градусів, вони журилися за п’ятдесятьма, а потім — за шістдесятьма і так далі… У Ле-Вер не було в тисячу разів краще, ніж у найкращому німецькому концтаборі, так само як у концтаборі без газових камер краще, ніж у таборі з установками для отруйного газу, — отак можна прикласти цю історію з раками і до наших часів.

Я кивнув.

— Ну, то й що з вами сталося далі?

— Незабаром похолоднішало. У нас, певна річ, бракувало ковдр і не було вугілля. То було звичайнісіньке