Джордж Мартін - Чвара королів

цюпі в залізах! А він натомість виростив тебе серед своїх синів — добрих та милих хлопчиків, яких ти по-злодійському замордував. Я сам, на свою вічну ганьбу, вчив тебе військової науки. Якби ж я знав раніше, то встромив би тобі меча в живіт, а не вкладав його до твоїх зрадницьких рук.

— Я приїхав домовлятися, а не слухати ваші образи. Якщо маєте, що сказати, старигане, то кажіть. Чого ви від мене хочете?

— Дві речі, — відповів старий. — Зимосіч і твоє життя. Накажи своїм людям відчинити браму і скласти зброю. Ті, хто не вбивав дітей, зможуть піти вільно, а ти лишишся чекати на суд короля Робба. І хай боги мають ласку до твоєї душі, коли він повернеться.

— Робб ніколи більше не побачить Зимосічі, — зауважив Теон. — Він розіб’ється об Калин-Коп, як розбилися незліченні південські війська за десять тисяч років. Тепер північ тримаємо ми, пане лицарю.

— Ви тримаєте три замки, — відказав на це пан Родрік, — і цей я, Перевертню, скоро в тебе заберу.

Теон не зважив на його слова.

— Ось мої умови. До заходу сонця ви мусите розійтися геть. Ті, хто присягнуть на вірність Балонові Грейджою як їхньому королю та мені як принцу на Зимосічі, отримають підтвердження своїх прав, привілеїв та статків і не потерплять жодної шкоди. Ті ж, хто нам не підкориться, будуть знищені.

Молодий Кервин зиркнув на нього, наче не вірячи своїм очам.

— Ти, бува, не з’їхав з глузду, Грейджою?

Пан Родрік хитнув головою.

— Він, хлопче, втратив не розум, а тільки міру в своєму марнославстві. На жаль, Теон завжди був про себе надто високої думки. — Старий лицар тицьнув на нього пальцем. — Не гадай собі, наче я чекатиму, поки Робб проб’ється крізь Перешийок, щоб дати ради такому, як ти. В мене тут майже три тисячі людей… а ти, якщо люди не брешуть, маєш не більше п’ятдесяти.

«Насправді сімнадцять, старигане.» Теон змусив себе всміхнутися.

— Я маю в себе дещо краще за вояків.

Він підняв кулака над головою. Чорний Лорен знав цей знак і чекав на нього.

Мури Зимосічі стояли за Теоновою спиною, але пан Родрік дивився просто на них і не міг не бачити. А Теон бачив його обличчя. Коли підборіддя старого затремтіло під його жорсткими білими баками, він знав точно, що той побачив. «Навіть не здивувався» — подумав Теон з досади, — «та нехай, аби боявся. А він боїться».

— Гидкий боягуз! — виплюнув пан Родрік. — Дитину… яка мерзота!

— Так, я знаю, — відповів Теон. — Я сам скуштував цієї страви, чи ви не забули? Мене забрали з батьківського дому в десять років, щоб батько більше не здіймав повстання проти корони.

— Це не те саме!

Теон лишився незворушним.

— Зашморг на моїй шиї не був з конопляної мотузки, правда ваша, але я його все одно відчував. Він тер мені шию, пане Родріку. До крові.

Теон сам не усвідомлював цього аж до нинішньої миті, та зараз слова проказалися самі собою.

— Тобі ніколи не завдавали жодної шкоди!

— Беті її теж не завдадуть, якщо ви…

Пан Родрік не дав йому скінчити.

— Гадюка! — вигукнув лицар, червоніючи лицем від люті під своїми білими баками. — Я дав тобі, Перевертню, можливість врятувати своїх людей та померти бодай з якимись рештками честі. А мав би знати, що вбивця дітей не вартий навіть такої милості.

Він сягнув рукою по меча в піхвах.

— Я мав би знести тобі голову просто тут і зараз, щоб покласти край твоїй брехні та лукавству. Клянуся богами, я мав би так і вчинити!

Теон не боявся старого, що белькотів та бризкав слиною з розпачу. Але лучники на дахах і лава лицарів — то зовсім інша справа. Якби дійшло до мечів, повернутися до замку живим він не міг і сподіватися.

— Порушите вашу клятву, вб’єте мене — і побачите, як мала Бета теліпається у зашморгу.

Кісточки пальців пана Родріка побіліли, та за мить він зняв руку з меча.

— Зажився я на світі, якщо дожив до такого. Краще б лежав у могилі!

— Не можу не погодитися, пане. То ви приймете мої умови?

— Я маю обов’язок перед пані Кетлін та домом Старк.

— А перед вашим власним? Адже Бета — остання у вашому роду.

Старий лицар випростався.

— Я пропоную себе замість доньки. Звільни її та візьми мене заручником. Напевне ж каштелян Зимосічі вартий більшого, ніж мала дитина.

— Та не для мене. — «Відважне поривання, старигане, але не такий я дурень, як ти гадаєш.» — Так само, як не для князя Мандерлі або Леобальда Толгарта. Ручуся, вашим життям вони не перейматимуться.

А подумки мовив: «Твоя стара шкура для них не цінніша за шкуру першого-ліпшого хлопа у обозі.»

— Тож ні, я краще лишу собі дівчинку… і не завдам їй шкоди, поки ви робите, що вам кажуть. Її життя — у ваших руках.

— Ласка божа, Теоне, як ти можеш таке чинити? Ти ж розумієш, що я мушу йти на приступ, я зв’язаний присягою…

— Якщо це військо стоятиме перед брамою зі зброєю в руках після заходу сонця, Бета висітиме на шибениці, — відказав Теон. — З першим світлом за нею на той світ піде наступний заручник, а з наступним заходом сонця — ще один. Кожен ранок та вечір забиратиме по людині, поки ви звідси не підете. Заручників мені вистачить.

Він розвернув Веселуна, не чекаючи на відповідь, і рушив до замку. Спершу він їхав кроком, але згадавши про лучників за спиною, прискорився до ристі. Малі голівки дивилися на його наближення зі своїх шпичаків; обідрані й просмолені обличчя збільшувалися з кожним кроком. Між ними стояла Бета Касель, заплакана, з зашморгом на шиї. Теон вдарив п’ятами Веселуна і ринув чвалом. Копита коня загуркотіли по звідному мості, наче удари тулумбасу.

В дворі він зліз з сідла та віддав повід Вексові.

— Це може їх дещо стримати, — мовив Теон Чорному Лоренові. — Після заходу сонця дізнаємося. А дотоді забери дівча всередину і тримай її десь, щоб нікуди не ділася. — Під шарами шкіри, криці та вовни він стікав потом. — А мені треба келих вина. А краще діжку.

У опочивальні Неда Старка розпалили комин. Теон сів коло нього