Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

Азії. І раптом мене починає знищувати якась ганчірбаба, якась потолоч, про яку історія, помимо нас, і не гавкне. Та вони, Бісмарки, користають з часів, які дозволяють нам вмирати почепленими на спідничні очкурі. Якесь криваво-немічне створіння випхалося з-під вошивої, звичайно ж, не вашої пахви і — диктує вам вашу суспільну вартість. А ви знаєте, що святе і нице в них за один мідяк? От на цьому пружку землі і неба ви, Федьковичу, ще не бували і не мислили, ми їм даємо на сто, а вони нам на копійку. Нас, крім поліцаїв, оточують поліцаями-жінками, тоді кажуть, що ми вмираємо не від Бісмаркових блощиць, а від жіночих вошок. Ви пригадуєте, кілька років тому я був кучерявий німець? — Нойбауер стріпнув головою і показав величезну місяцеподібну лисину. — А тепер я свічу собакам темної ночі своєю, здається, недурною головою. Щастя, що в мене є ще ця дівчина і я бачив, що вона мене любить, ще коли була в пелюшках. Бо тоді й жити було б нецікаво.

Хто не бачив, що сухорлява Емальгара Ернстові нерівня?! Одначе ця хаба (як називали її позаочі) через родинні зв’язки захищала його газетку і його самого за зухвалі випади проти тронів й анархічний космополітизм, якому позаздрив би Бакунін, за всевідання і всеневтручання, які "баламутили" чемну німецьку народність аж до тих маловідомих боюварів, яких Адольф Гітлер вважав родоначальним племенем своєї раси. Але ж сам Нойбауер не раз повторював, що своїм становищем завдячує тільки Емальгарі. Коли бралися за нього з усіх боків, вона незбагненним чином вигороджувала його, стукотіла дикорослими кісточками то до Гакмана, то до директора гімназії, то ковтала його гнилим ротом, щоб перестав базікати. Через нього втратила дитя, зіпсоване недоглядом з першого року життя. І всі думали: людина, зрештою, має те, чого заслуговує. До смерті і після смерті. Ба чого ж Нойбауер мириться з тою страшною Емальгарою? Як чоловік із жінкою він з нею давно не живе (та й вона його не чекала, їй до смаку бичкуваті наймити з Чорного Орла — "сім биців без червінців"). Ниці довкола обмовляли його й тішилися, що спаплюжили обдарованого багатьма чудовими рисами й блискучим хистом ад’ютанта Мессенгаузера, віденського коменданта, розстріляного за революцію 1848 року. Ернст сам якось зізнався, що не був вірний Емальгарі жодної ночі, окрім шлюбної, а сталося так, що розійшлися, то й говорити нема про що. Справи його, звичайно, дуже похитнулися, бо заходився перекомпоновувати вірші зі збірок "Schlief und Weide" ("Тростина і верба") та "Osterreichsche Gedichte" ("Австрійські поезії") для нової книги, поспішає з поемою "Степова битва" (повна назва "Nogaia oder die Steppenschlacht"), невтомно оббігає всі салони з "літературними концертами" (імпровізаціями) — і допоможи Боже йому викрутитись, та з часописом, мабуть, нічого не вийде. Навіть його дівиця тримається з дня на день (вона хропіла, як дужий леґінь, і, либонь, снився їй сон-загадка, що… ходить гола, як спиця, й одружують її з сімастами молодцями, а й того мало — їй хоч би тисячку). Врешті-решт Нойбауер похопився, що надворі "другі зорі".

— Заночуєте в мене? — запитав трохи ніяково.

"Як побут перетворює генія на черв’яка!" — подумав Федькович, знизуючи плечима (вертатися на лавчину в подвірку Емілії він навіть фізично не міг, а візникам у таку пору самим кінського оброку мало — сплять у жолобах, відкинувши копита).

– Ідіть на кушетку в передпокій, — тоном наказу, як "чистокровний тевтон", сказав Нойбауер.

13 травня 1863 року

Він владнав справи за один день і майже падав з ніг, коли добрався до будинку для приїжджих. При жовтих церковних свічках перечитав листи до Танячкевича. Писав їх на прихміллі, наскаржився, наплакав у рукав, та шкода йому стало самого почуття, з яким "сон життя" вилився на папір, тож повписував між абзацами, що вже ніби домовився з Нойбауером про видання часопису, одначе "вся надія на Бога". У затію Нойбауера він уже не вірив, бо, коли прощався з ним, поштарка вручила "блискучому німцеві" судову вимогу дружини про передачу в її розпорядження друкарні і редакційних приміщень. Нойбауер сказав: "Нема в мене ні держави, ні права. Довкола убивці. Вчора мені виповнилося…" — і лиш розлютовано гримнув об стіл кулаком. Щойно отримавши від нього духовний і моральний "гартунок", Федькович не міг його навіть розрадити. "Для всього народу свого я стаю посміховиськом, глумливою піснею жорстокого дня, — з "Плачу Єремії" прочитав ніби лиш для стін кабінету Нойбауер. — Ось почали мені новий десяток…" І все ж, підпроваджуючи Федьковича до ратуші, Нойбауер заспокоював поета, що неодмінно виграє процес (швидше заспокоював себе), проте й це було невеличким уроком, адже сама думка про заснування журналу лишалася, була в ній добра ціна. А що не було до кого пристати в цій закутині, до кого прихилитися, бо всі грали і вимагали, щоб їм повірили в щирість, — то був сумний факт історії. Скрізь у ту пору пересловлювали, недословлювали, розмахували руками й кидали на вітер гасла. Результатом була лиш сіль в очах. Видно, це закон неминучості. Нойбауер знову перейде на каву з сухарями, дівчина утече від нього — вона заснула й захропіла, не чекаючи кінця їхньої розмови, а якщо буде в неї дитина, вона не даватиме їй груді, заставляючи видатного німця бігати на ярмарок з торбою по продукти. Ще один взір Адама і Єви. Бісмарківський.

Не хотілось йому пускати в світ ті малодушні скарги, ті листи. Але віддав їх служникові з дріб’язком на пиво лиш заради схильності до Танячкевича: він не зміг би добратися з Відня, якби той не зібрав між львів’янами гроші на дорогу. Танячкевич був надзвичайно чуйною і пунктуальною людиною, хоч лінувався писати, кинути слівце. Затримало його редагування немічних віршиків галицьких писарчуків, які водно оспівували якісь фабрики солов’їв та дятлів, що до струсу мізків довбають залізні опори на телеграфних стовпах уздовж залізниць, поки мертвими не падають в канави, стопалі материнські руки, що невтомно годують зграї покинутих лебедиць, й інші нісенітниці… Отже, невідштампований Бісмарком Нойбауер подав йому слушну ідею. Тепер зустрітись би з впливовими буковинцями, та їм не до цього. Вже й Воробкевич пише німецькою… Про мамалижку за підсліпуватими віконцями гуцульських колиб. Хто тут напише щось гідне? Хоч би так:

А ти спочиваєш, наш вінчаний пане,

Як серце вбивають, тебе і не чуть…

Федькович писав спонтанно. Спершу думка-ява, тоді почуття, а далі його не цікавило. Голос його поетичної душі і мислі перебував у динамічній рівновазі з ритмами часу: починається новий день —