Колектив авторів - Конституція України. Науково-практичний коментар

призначається та звільняється з посади главою держави. Постійний Представник здійснює загальне керівництво діяльністю Представництва і несе персональну відповідальність за виконання покладених на Представництво завдань. Основне функціональне призначення Представника — сприяння виконанню повноважень Президента України в АРК в усіх необхідних сферах, зокрема, він виконує доручення Президента, спрямовані на забезпечення виконання повноважень Президента України як гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина; звітує перед Президентом України про виконання своїх обов’язків, постійно інформує його з питань, що мають загальнодержавне значення.

Моніторинговий характер Представництва полягає в тому, що воно здійснює аналіз практики діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, релігійних організацій в Автономній Республіці Крим, а також узагальнює відомості про громадську думку щодо економічної та соціальної ситуації в Автономній Республіці Крим. При цьому щодо результатів такого аналізу воно інформує Президента України.

Контрольна складова у природі цього органу виявляється в тому, що його повноваження дають змогу порушувати у Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, районних державних адміністраціях і органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях в Автономній Республіці Крим питання щодо вжиття відповідних заходів для додержання Конституції і законів України, виконання указів і розпоряджень Президента України. При цьому воно має право отримувати від зазначених органів, а також від центральних органів виконавчої влади України інформацію, копії документів та матеріалів, необхідних для виконання покладених на Представництво завдань.

Слід також мати на увазі, що Постійний Представник Президента України в АРК має право брати участь у засіданнях Верховної Ради АРК та Ради міністрів АРК, із правом дорадчого голосу, здійснюючи таким чином безпосередній контроль. Він має право вимагати пояснень від посадових осіб Верховної Ради АРК, Ради міністрів АРК, керівників районних державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності в Автономній Республіці Крим в разі порушення ними Конституції та законів України, указів і розпоряджень Президента України, актів Кабінету Міністрів України, а також порушує питання у встановленому законодавством порядку про притягнення до відповідальності посадових осіб, які вчинили правопорушення.

Крім цього, Постійний Представник Президента України в АРК має право входити з поданням у Верховну Раду АРК, Раду міністрів АРК, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування в АРК у разі прийняття ними нормативно-правових актів, що суперечать Конституції і законам України, указам і розпорядженням Президента України, постановам і розпорядженням Кабінету Міністрів України, іншим актам законодавства України, порушують права і свободи громадян, з вимогою про усунення цих порушень, про що інформує Президента України. Причому таке подання обов’язково має бути розглянуте у позачерговому порядку. У разі неналежного реагування на подання Постійного Представника щодо незаконності прийнятих нормативно-правових актів він вносить пропозиції про скасування чи зупинення дії таких актів безпосередньо Президентові України.

Аналіз повноважень Представника Президента України в АРК дозволяє виділити ряд проблемних моментів у його статусі. Насамперед мова йде про невизначену природу цього інституту. Як було показано вище, у ньому суміщаються консультативно-дорадчі, контрольні і наглядові функції. При цьому цей орган є несамостійним органом державної влади, а допоміжним органом Президента України. Такий стан речей є наслідком необхідності забезпечити належний контроль з боку державної влади за діяльністю органів та посадових осіб АРК. Водночас, такий контроль повинен бути «м’яким», зважаючи на особливий статус АРК у складі України. Отже, ця проблема є наслідком компромісного характеру інституціоналізації АРК як особливого територіального суб’єкта.

Розділ XI Місцеве самоврядування

Стаття 140.

Місцеве самоврядування є правом територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституцій законів України.

Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.

Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад.

Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.

Коментована стаття присвячена визначенню місцевого самоврядування як політико-правового феномену і системи суб’єктів, що його здійснюють.

Розкриваючи та доповнюючи конституційну характеристику місцевого самоврядування, частина перша коментованої статті визначає його ключові суб’єктно-об’єктні ознаки. Передусім вона дозволяє розглядати місцеве самоврядування як специфічну форму здійснення Українським народом своєї влади — публічну владу територіальної громади. Виходячи з цього, місцеве самоврядування — це система організації та діяльності місцевих жителів на відповідній території, яка являє собою сукупність різноманітних органів та інститутів. Ця сукупність функціонує як єдиний цілісний механізм, провідною ланкою котрого є територіальна громада.

Слід мати на увазі, що конституційне визначення місцевого самоврядування в Україні корелює з тим, що міститься в ст. 3 Європейської хартії місцевого самоврядування, проте не є йому тотожним. Відмінність простежується передусім у трьох моментах. По-перше, Конституція України проголошує місцеве самоврядування правом територіальних громад, тоді як Європейська хартія — правом органів місцевого самоврядування. По-друге, Конституція України визначає місцеве самоврядування як право, а Європейська хартія говорить про право і спроможність. Нарешті, Конституція України обмежує предмет місцевого самоврядування питаннями місцевого значення, тоді як Європейська хартія використовує більш широку категорію «суттєва частка суспільних справ».

Конституційне визначення акцентує увагу на тому, що місцеве самоврядування як специфічна форма публічної влади характеризується, передусім, наявністю особливого суб’єкта — територіальної громади, котра здійснює свою владу як безпосередньо, так і через органи та посадових осіб місцевого самоврядування. Крім того, за ним визнається особливе місце в політичній системі України: місцеве самоврядування, його органи не входять до механізму державної влади, хоча це й не означає його повної автономності від неї. Взаємозв’язок місцевого самоврядування з державою досить тісний і виявляється в тому, що місцеве самоврядування і державна влада мають єдине джерело — народ, а також у тому, що органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження виконавчої влади. Разом з цим місцеве самоврядування як елемент політичної системи свідчить про те, що у країні поряд з інтересами особи і держави визнаються і гарантуються ще й місцеві (муніципальні) інтереси, пов’язані з вирішенням питань безпосереднього забезпечення життєдіяльності населення. При цьому муніципальні інтереси розглядаються не як підпорядковані державним, а як рівноправні. Нарешті,