Грегорі Девід Робертс - Шантарам

вичерпав ліміт безкарних гучних справ. Вони хотіли спокою — і, зрозуміло, стабільних прибутків,— тож попередили, що як він не триматиме своїх людей у шорах, вони зроблять це за нього. «І, до речі,— додали вони, узявши хабара у десять тисяч рупій, перш ніж випхнути його копняком у зад,— у вас там вештається цей Абдулла. Ми не хотіли б бачити його в Бомбеї. Він одного разу вже помер тут і помре ще раз, вже остаточно, якщо не забереться звідси».

За декілька тижнів ми повилазили зі своїх нір і повернулися до роботи в «мафії Санджая», як це тепер називалося. Я покинув свій притулок в Гоа, і ми з Кришною та Віллу відновили діяльність в паспортній майстерні. Отримавши запрошення з’явитися в мечеть Хаджі Алі, я прибув туди на своєму «Енфілді» й разом з Абдуллою і Махмудом Мелбафом пройшов по перешийку.

У наше розпорядження надали один з безлічі балкончиків, розташованих по периметру мечеті. Першим завів молитву Махмуд, що стояв навколішки попереду всіх лицем до Мекки. Вітер шарпав його білу сорочку, і він промовляв од імені всіх присутніх:

Слава Тобі, нам Господи, Повелителю всесвіту,

Милостивий і великодушний

Судіє на Страшному суді.

Тобі одному ми вклоняємося

І до Тебе одного звертаємося по допомогу.

Скеруй нас на шлях істинний...

Фарід, Абдулла, Амір, Файсал і Назір — мусульманське ядро ради — стали навколішки позаду Махмуда. Санджай був індуїстом, Ендрю християнином. Вони стояли разом зі мною неподалік від основної групи. Я схилив голову і склав руки. Я знав слова молитви і прості правила ритуалу — як треба стояти на молитві, як уклонятися. Якби я приєднався до Махмуда й мусульман, вони були б раді цьому, але я не міг змусити себе зробити це. Я не міг так легко забути свої злочини і віддатися молитві, а в них це виходило інстинктивно. Я звертався до Салмана, бажаючи йому знайти спокій, де б він не був, але я надто вже гостро відчував темряву в своєму серці, щоб звернутися до Бога. Я почувався самозванцем, чужаком на цьому острівці релігійного поклоніння, зануреному в золотаво-бузкове сяєво надвечір’я. І слова, що їх промовляв Махмуд, здавалося, стосувалися безпосередньо мене, моєї заплямованої честі та гордості: «ті, хто накликав твій гнів», «ті, хто збився зі шляху».

Після молитви ми за звичаєм обнялися й попрямували услід за Махмудом до берега. Ми всі молилися, кожен по-своєму, і всі оплакували Салмана, але ми були не схожі на групу прочан, що відвідали храм. Ми були в модних костюмах і темних окулярах, у всіх, окрім мене, були дорогі годинники, золоті персні, ланцюги і браслети, вартість яких перевищувала річний заробіток успішного контрабандиста. Усвідомлюючи свою значущість, ми йшли тією пружною ходою, якою ходять всі гангстери, коли вони озброєні й готові вступити в бійку. У нас був настільки колоритний і грізний вигляд, що доводилося мало не силоміць тицяти пачки банкнотів жебракам на перешийку.

Три автомобілі чекали біля парапету, приблизно в тому місці, де ми стояли з Абдуллою тієї ночі, коли я познайомився з Хадербгаєм. Позаду був припаркований мій «Енфілд».

— Їдь з нами на обід,— привітно запросив мене Санджай.

Я, звісно, поїхав би з ними, щоб розігнати сумні думки, тим більше що меню включало наркотики і симпатичних дівчат, та я відхилив запрошення.

— Спасибі, але мені треба зустрітися з однією людиною.

— Арей, приводь її з собою,— запропонував Санджай.

— Розумієш, у нас серйозна розмова. Отже побачимося згодом.

Абдулла і Назір пішли провести мене до мотоцикла. Не встигли ми зробити й двох кроків, як нас нагнав Ендрю.

— Ліне,— хутко заговорив він,— я хочу поговорити з тобою про те, що сталося тоді на автостоянці. Я хочу сказати... що я жалкую. Ну, загалом, я прошу мене вибачити, яар.

— Та все гаразд.

— Ні, не гаразд...

Він узяв мене за лікоть і відвів убік, де нас не могли почути.

— Я не жалкую про те, що я сказав про Хадербгая. Він, звісно, був наш бос, і таке інше, й ти, я знаю... ну, ніби любив його.

— Авжеж, ніби...

— І все одно я не шкодую, що так сказав. Розумієш, хоч який він був побожний, та не перешкодив Гані з його драбами порубати Маджида на шматки, щоб збити копів зі сліду. Адже Маджид був ніби його другом.

— Так, але...

— І потім, всі ці його принципи і правила все одно були даремні. До нас перейшли від Чути всі його джерела прибутку. Санджай доручив мені займатися дівчатами і відеофільмами, а Файсал з Аміром керуватимуть торгівлею гарадом. Вони, як і я, увійшли до складу нової ради. Ми заробимо на цьому величезні гроші. Дні Хадербгая минулися, вони позаду.

Я подивився в світло-карі очі Ендрю й тяжко зітхнув. Після тієї ночі на автостоянці я відчував неприязнь до нього. Я не міг забути слів, які мало не призвели до бійки. І те, що він сказав зараз, ще більше розсердило мене. Якби ми тільки-но не поминали нашого друга, я затопив би йому в пику.

— Знаєш, Ендрю,— відповів я йому без усмішки,— не можу сказати, щоб це твоє вибачення так уже мене утішило...

— Це було не вибачення...— розгублено відгукнувся він.— Вибачитися я хочу за те, що сказав про твою матір. Я дуже шкодую, повір. Вибач мені, будь ласка. Це було підло — казати