Грегорі Девід Робертс - Шантарам

поранили в живіт. Я сподівався, що не мене. Моя ліва рука автоматично обмацала тіло, щоб переконатися в цьому.

Абдулла боровся з двома супротивниками. Вони били, ламали і кусали один одного. Я поповз у їхній бік, аж чиясь рука схопила мене за ногу і потягнула назад. То була дуже сильна рука. Це був здоровань.

Я був упевнений, що його застрелили, але на його сорочці і штанях не було крові. Він тягнув мене, як черепаху, що заплуталася в неводі. Коли він підтяг мене до себе, я замахнувся ножем, але він випередив мене, вгатившти кулаком у пах з правого боку. Прямого удару в нього не вийшло, але мені вистачило й того. Я скулився від нестерпного болю й відкотився убік. Спираючись на мене, він звівся на ноги. Мене вивернуло жовчю, аж я побачив, що він прямує до Абдулли.

Цього я не міг допустити. Неодноразово усе в мені переверталося, коли я уявляв собі, як він помирав самотою під вогнем поліціянтів. Ковзаючись і борсаючись у калюжах крові, я звівся на ноги і всадив ножа в спину тому здорованеві. Поцілив високо, просто під лопатку. Я відчув, як заскреготіла кістка, коли у неї потрапило вістря, а потім лезо ковзнуло по ній убік. Здоровань справді був величезним чолов’ягою — з ножем у спині він ще ступнув декілька кроків уперед, тягнучи мене за собою, а потім таки повалився додолу. Я впав на нього зверху і, звівши голову, побачив, як Абдулла заганяє якомусь зарізяці пальці в очі: голова його лежала в Абдулли на колінах, щелепа вискочила із суглобів, а в’язи були переламані, немов сірник.

Хтось знову вхопив мене і кудись потягнув. Я відбивався, але сильні руки м’яко відібрали у мене ножа. Потім я почув голос Махмуда і зрозумів, що небезпека позаду.

— Ходімо, Ліне,— вимовив іранець так спокійно і діловито, немов ніякого побоїща і не було.

— Дай мені револьвер,— зажадав я.

— Ні, Ліне, вже край.

— Де Абдулла? — запитав я, коли Махмуд вивів мене в двір.

— Він зайнятий,— відповів Махмуд. У будинку лунали зойки — і затихали один по одному, неначе пташині крики, що тонуть у нічній пітьмі, котра огортає дзеркальну гладінь лісового озера.— Ти можеш триматися на ногах? Можеш іти? Нам треба вшиватися звідси.

— Так, можу, нехай йому дідько!

Біля хвіртки нас нагнала решта бійців. Файсал і Гусейн несли непорушне тіло, Фарід і Малюк Тоні когось тягнули. Останнім йшов Санджай. Він теж когось ніс і, пригортаючи до себе, плакав.

— Ми втратили Салмана,— сказав Махмуд.— І Раджа. Амір серйозно поранений, але живий.

Салман... останній голос розуму в раді Хадера! Остання Хадерова людина. Шкандибаючи до авта, я знову відчував, що життя покидає мене,— як тоді, коли мене били, притиснувши до дверей. Всьому був край. Зі смертю Салмана давня рада припинила існувати. Все змінилося. Я подивився на тих, хто був зі мною в автомобілі,— на Махмуда, Фаріда, пораненого Аміра. Вони перемогли. Поплічників Сапни більше не залишилося. Розділ в книзі життя і смерті, що розпочався появою Сапни і зрадою Абдула Гані, був завершений. За Хадера помстилися. Іранські шпигуни, вороги Абдулли, теж замовкли назавжди. Банда Чути припинила існувати. Війна за територію була позаду. Колесо зробило повний оберт, і ніщо більше не буде таким, як раніше. Вони перемогли, але вони плакали. Всі до одного.

Я відкинув голову на спинку сидіння. Вогні нічного міста мчали за вікном автомобіля, й то був шлях від обіцянки до молитви. Кулак нашого гніву поволі розціпився, розтуливши пазуристу долоню того, на що ми перетворилися. Гнів охолов, перетворившись на смуток, як це завжди буває і як повинно бути. І ніщо з того, чого ми прагнули в минулому житті, всього з годину тому, не було наповнене такою надією і значущістю, як одна-єдина пролита сльоза.

— Що? — схилившись наді мною, запитав Махмуд.— Що ти сказав?

— Сподіваюся, ведмідь вибрався,— пробурмотів я розбитими губами, і мій уражений дух почав затихати, поступаючись місцем сну, який скрадався звивинами мого скорботного мозку, немов уранішній туман лісовими хащами.— Сподіваюся, ведмідь вибрався.

Розділ 42

Сонце вщент розбивалося об воду, і його кришталеві друзки пускали на всі боки сонячні зайчики, що танцювали морськими хвилями. Вогненні птахи ширяли на тлі вечірнього неба і плавно розверталися у польоті, немов шовкові прапори, що майорять під вітром. Стоячи біля низької стіни мечеті Хаджі Алі, я спостерігав за тим, як прочани й місцеві правовірні мусульмани переходять з біломармурового острова на берег плескатими брилами перешийка. Вони знали, що незабаром приплив затопить цю доріжку і дістатися берега можна буде тільки на човні. Покутники і поминальники кидали у воду квіти, й тепер ці яскраві букети й вінки, погойдуючись на хвилях припливу, збивалися коло перешийка, мов свідчення любові, суму і бажань, що їх довіряли океану тисячі розбитих сердець.

А ми прийшли до храму, щоб ушанувати пам’ять нашого друга Салмана Мустана і помолитися за упокій його душі. Ми вперше зібралися всі разом після тієї ночі, коли його убили. Декілька тижнів ми ховалися й гоїли рани. Преса, зрозуміло, кипіла. Словами «різанина» і «кривава бійня» аж рясніли сторінки бомбейських газет. Звучали абстрактні заклики до правосуддя і вимоги безжально покарати винних. Бомбейська поліція, звісно, могла заарештувати винуватців. Вона чудово розуміла, хто залишив купи трупів у будинку Чуги. Але існували чотири дуже вагомі причини, з яких поліціями вважали за краще не вживати рішучих заходів, і ті причини для них були набагато переконливіші, ніж гадане обурення преси.

По-перше, ні по сусідству, ні тим паче в самому домі, ні в якомусь іншому куточку Бомбея не знайшлося охочих давати свідчення проти нас, навіть негласно. По-друге, була остаточно знищена банда Сапни, що поліціями й самі зробили б залюбки. По-третє, бандити з угруповання Чуги убили кілька місяців тому поліціянта, коли він накрив їхній центр торгівлі наркотиками біля фонтана Флори. Злочин вважався нерозкритим, тому що у копів не було доказів. Але вони знали, хто це вчинив. Пролиття крові було тією розправою зі Щуром і його приятелями, яку вони самі хотіли б учинити і таки вчинили б, якби Салман їх не випередив. І нарешті, по-четверте, мільйони експропрійованих у Чути рупій, котрі щедрим потоком пливли у кишені суддів, змушували поліціянтів лише безпорадно знизувати плечима.

У конфіденційній бесіді копи сказали Санджаю, новому голові мафіозної ради, що завели на нього справу й що, здійснивши цю акцію, він