Микола Голубець - Велика історія України

І навпаки, уповажнені Української Народньої Республики приймають до відома, що австрійський уряд рішився на основі намірів проголошених його цісарською і королівською апостольською величністю, при його вступі до правління і в його престольній промові, поробити заходи, що розбудовуючи далі існуючі інституції, мають дати тій частині українського народу, що живе в межах Австрії, дальше забезпечення її національного й культурного розвитку.

Для осягнення цеї мети, австрійський уряд предложить обом палатам державної ради проєкт закону, силою якого ті частини Східньої Галичини, де переважає українське населення, будуть відділені від королівства Галичини й злучені з Буковиною в один суцільний, коронний край. Цей замір австрійський уряд має здійснити найпізніше до дня 31 липня ц. р. Австрійський уряд змагатиме всіми засобами, які дає йому конституція до того, щоби цей законопроєкт зискав силу закону.

При цьому існує порозуміння про те, що ця заява творить з мировим договором неподільну цілість і що важність цеї заяви вигасає, якщо не буде виконана якабудь постанова мирового договору.

Цей документ і його зміст мають лишитися тайними»…

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

Берестейський трактат, що його, з огляду на харчеву скруту центральних держав, прозвано «хлібним миром», стався угольним каменем для відродженої української Державности. Вслід за ним прийшов мир центральних держав з більшовицькою Росією (9 березня 1918), яка мусіла визнати суверенність Української Держави та зобовязатися до замирення з нею. З останнім більшовики не спішилися й тому Україна мусіла силою усувати червоні ватаги з своєї території. В кілька днів по підписанню берестейського трактату почалася протиофензива військ Української Народньої Республики, що при допомозі німецьких частин прочистили небаром шлях з Житомира на Бердичів, а дня 1 березня 1918 р. вернулись до Києва. З черги рушили українські війська на Лівоберіжжя й витискали червоні банди крок за кроком так, що в кінці квітня очистили українську землю від ворога. Допомога німецьких частин утворювала прикру атмосферу й не давала рожевих перспектив. «Можна було наперед знати, що вступ німецьких військ на Україну дасть привід до агітації проти Центральної Ради, з ріжних сторін, може викликати тривогу й невдоволення серед селянства, цеї головної підстави Української Державности. Але з другого боку було в високій мірі небезпечно залишати Україну на довший час у владі більшовицької анархії та ждати, поки вона сама себе не зїсть, поки перегорить більшовицька зараза й викличе таку сильну і організовану реакцію серед самого українського населення, щоби на ній можна було опертися українській владі. Широкі круги населення, найцінніші й найсвідоміші елєменти селянства, бажали ладу й порядку, але ждали твердої влади». (М. Грушевський).

Таку «тверду владу», яка б могла не тільки протиставитися зовнішним ворогам й внутрішньому розвалові, але й наладнати розбитий революцією апарат господарства й продукції, міг дати український уряд тільки при допомозі німецької сили, що хоч зацікавлена в харчевій експльоатації берестейського мира, не загрожувала Україні з політичного боку. Овації, якими повитало населення: українські війська, що вступили в столицю, були наявним доказом того, що потягнення українського уряду було правильне. Вслід за військом вернув до столиці уряд, а за ним і Центральна Рада. Свій побут у Житомирі не провела Центральна Рада даремно. Вона працювала безупинно, в приспішеному темпі, щоби покласти основи під українську державність і скріпити її звязками з старою традицією. Для цього вона ухвалила закон про стару монетну систему та державний герб України, за який признано «тризуб» Володимира Великого. Та вже перші дні праці Центральної Ради на столичному грунті принесли з собою деякі дисонанси в лоні Ради. Елєменти, що не приймали участи в працях Ради підчас її «житомирського вигнання», повели кампанію проти уряду Голубовича, що, на їх заражену більшовицькою агітацією думку, виявив себе «замало» демократичним, а навіть шовіністичним у відношенні до неукраїнців на Україні. Осередком ворожої агітації проти Центральної Ради й уряду сталася київська городська дума. В ній збіралися всі, від симпатиків більшовизму до ряного чорносотенства, що уперто й систематично протиставилися всім потягненням уряду й Центральної Ради, які мали на меті підкреслення національного характеру й державної суверенности України, в відношенні до Московщини. Віддання київської міліції в безпосередній заряд народнього міністерства, заборона мітінгів і демонстрацій в роковини російської революції, вивіски й урядові оповіщення в українській мові, закон про українське громадянство й т. п. все те було «каменем преткновення» для всіх тих русотяпів з ліва і права, що за ніяку ціну не могли погодитися з фактом існування української, незалежної Держави. На її рахунок вони переводили й зловживання німецьких, головнож австрійських частин, а що тих зловживань не могла припинити ні викорінити, в умовах тогочасного замішання, ніяка сила, то протидержавна акція ворогів українства була в великій мірі облегчена. Вони не обмежувалися до агітації серед українського громадянства. Коли було треба; вони вміли найти доступ до зненавиджених німців та австрійців і коли в народ кидали гасла про «буржуазність» народнього міністерства, то перед німцями обвинувачували його у скрайному «комунізмі», чого прикладом мав служити земельний закон, ухвалений Центральною Радою дня 18 січня 1918 р. Рука в руку з москалями й жидами, в поборюванню української державносте, пішли польські поміщики на Поділлю, які підбехтували німецькі й австрійські уряди до окупації українського пограниччя для забезпечення їх землеводіння і дармової селянської праці. Для цього вони навіть організували власні військові частини, що на власну руку «касували» земельну реформу Центральної Ради, тобто відбирали в селян землю й заводили старі порядки. Подібний поміщицький рух помічувався й на Лівоберіжжю, де українське й неукраїнське поміщицтво пробувало організуватися в окрему партію з претенсіями на владу в державі. Тяжке було положення українського уряду й Центральної Ради в їх боротьбі за державність.

«Її зривали з середини, бойкотували, полишали без засобів, кидали її під ноги всякі перешкоди в надії, що вона десь спотикнеться, впаде і вернеться стара влада, відновиться єдність царської Росії й московська стихія візьме наново під ноги відроджене українство» (М. Грушевський).

Та все таки молодий адміністраційний апарат відродженої Держави працював по мірі своїх сил, а нездеморалізовані більшовиками і анархією частини армії крок за кроком очищували українську територію від більшовицьких ватаг. Протягом квітня очищено вже майже ціле Правоберіжжя, від його північних окраїн до берегів Чорного моря. Одеса, Миколаїв, Херсон, Єлисавет опинилися в руках української влади. З трудом поступала чистка на Лівоберіжжю, але й тут до кінця квітня очищено Чернигівщину й Полтавщину. Дальший наступ українських військ зупинили не так більшовицькі ватаги, як чехо-словацькі добровольчі дивізії, що замісць іти помагати французам проти німців