Еріх Марія Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

забринів дужче, — але ж ті інші справді існували, а не оце незбагненне, жахливе, останнє…

— То ви ще лишилися в Парижі? — запитав я.

— Ґеорґ приходив ще раз, — вів далі Шварц. — Тепер він удався до сентиментів та погроз. Мене не було вдома. Я побачив його вже тоді, коли він виходив з готелю. Він зупинився.

— Слухай, ти, негіднику! — просичав він тихо. — Ти занапастив мою сестру! Але стривай-но! Незабаром ми тебе спіймаємо! За пару тижнів ви обоє будете в наших руках! А тоді, хлопче, я сам візьмусь за тебе! Ти ще плазуватимеш переді мною навколішках і благатимеш, щоб я тебе прикінчив, — якщо тільки зможеш говорити!

— Я це собі прекрасно уявляю, — запевнив я його.

— Нічого ти собі не уявляєш, — вів далі Ґеорґ. — Інакше ти б тримався подалі! Ось тобі ще один вихід: якщо протягом трьох днів сестра повернеться до Оснабрюка, я спробую дещо забути. Але за три дні! Зрозуміло?!

— Вас не так важко зрозуміти.

— Не важко? Ну, то зарубай собі на носі — сестра повинна повернутись! Та ти й сам це знаєш, падлюко! Чи, може, ти скажеш, нібито не знаєш, що вона хвора? Не здумай тільки морочити мені голову!

Я вирячився на нього. Я не знав, чи це він допіру вигадав, чи то була правда, або ж він мав на увазі те, що нарозказувала йому Гелен, щоб поїхати до Швейцарії

— Ні, — заперечив я. — Цього я не знаю!

— Не знаєш? Бач який! Не сподобалось, га? Їй потрібен лікар, ти, брехун! І негайно! Напиши до Мартенса і спитай у нього! Він у курсі справи!

В ту мить я побачив два людські силуети на фоні ясного дня — до готелю заходили люди.

— Протягом трьох днів, — прошепотів Ґеорґ. — Інакше з тебе всі кишки повилазять. Незабаром я знову буду тут. У формі!

Він протиснувся поміж чоловіками, що стояли тепер у вестибюлі, і помарширував на вулицю. Ті двоє обминули мене й попрямували сходами вгору. Я пішов слідом за ними. Гелен стояла у своїй кімнаті біля вікна.

— Ти не здибався з ним часом? — запитала вона мене.

— Аякже, здибався. Він каже, нібито ти хвора і тобі треба повернутись.

Гелен похитала головою.

— Чого він тільки не вигадує.

— Ти хвора? — запитав я.

— Дурниці! — обурилась Гелен. — Це ж я вигадала, щоб виїхати з Німеччини.

— Він каже, ніби й Мартене про це знає.

— Авжеж знає! — розсміялась Гелен. — Хіба ти не пригадуєш?. Він же ж писав мені до Аскони. Я з ним про все домовилась.

— То ти не хвора?

— Хіба в мене вигляд хворої?

— Ні, — відказав я, — але це нічого не значить. Ти не хвора?

— Ні, я здорова, — відповіла вона вже нетерпляче. — Може, Ґе-орґ іще щось сказав тобі?

— Те, що й раніше. Загрожував. А чого він од тебе хотів?

— Того ж самого. Гадаю, що він більш не прийде.

— А чого він взагалі приходив?

Гелен якось дивно всміхнулась.

— Він вважає, що я маю належати йому. Мушу робити те, чого він хоче. Він завжди так думав. Ще з дитинства. Брати часто так думають. Він гадає, що діє в інтересах нашої сім’ї. А я його ненавиджу.

— Саме тому?

— Я його ненавиджу! І цього досить. Я йому про це сказала. Але війна буде. Щодо цього він не помиляється.

Ми замовкли. Гуркіт автомашин на набережній Ґран-Оґюстен, здавалось, подужчав. За в’язницею Консьєржері височів на тлі ясного неба шпиль церкви Сен-Шапель. Чути було вигуки продавців газет. Вони перекрикували гуркіт моторів, як чайки — шум моря.

— Я не зможу тебе захистити, — вирвалося в мене.

— Знаю.

— Тебе інтернують.

— А тебе?

Я знизав плечима.

— Мене, очевидно, теж. Можливо, нас розлучать…

Вона кивнула.

— В’язниці у Франції — це не курорт, — зауважив я.

— У Німеччині вони те?к не кращі.

— Але в Німеччині тебе не посадили б.

Гелен рвучко випросталась.

— Я лишаюсь тут! Ти виконав свій обов’язок — перестеріг мене. Не думай більше про це. Я лишаюсь та й годі. І не заради тебе. Я не повернусь туди.

Я дивився на неї.

— На чорта нам ота безпека! — раптом вигукнула вона. — На чорта нам ота обережність! Досить з мене усього цього!

Я обійняв її за плечі.

— Легко говорити, Гелен…

Вона відштовхнула мене.

— Ну, то забирайся звідси геть! — раптом закричала вона. — Тоді в тебе не буде жодної відповідальності! Залиш мене саму! Іди! Я й без тебе проживу. — Вона глянула на мене так, ніби я був Ґеорґ. — Не будь квочкою! Не души мене своїми турботами і страхом відповідальності! Я виїхала з Німеччини не задля тебе! Зрозумій це нарешті! Не задля тебе! Заради самої себе!

— Розумію.

Вона знову підійшла до мене.

— Ти повинен вірити цьому, — сказала вона ніжно. — Хоч, може, це й важко. Я хотіла вирватись. Те, що ти приїхав, — лише випадковий збіг обставин. Зрозумій це нарешті. Безпека — це ще не все.

— Вірно, — погодився я. — Але вона потрібна, ця безпека, коли любиш когось. Потрібна для того, іншого…

— Безпеки взагалі немає… Немає, — повторила вона. — Не кажи нічого. Я сама знаю! Краще, ніж ти! Я довго над цим думала. Боже ж мій, як я довго над цим думала! Облишмо це, любий! Он надворі вечір, він жде нас. Таких вечорів у Парижі нам уже лишилось небагато.

— Чи не податися тобі до Швейцарії, якщо ти хочеш повернутись додому?

— Георґ твердить, ніби наці пройдуть через Швейцарію, як під час Першої світової війни через Бельгію.

— Він не може всього знати.

— Давай побудемо ще тут. Може, він взагалі збрехав. Звідки йому точно знати, що станеться? Одного разу вже було так, ніби от-от почнеться війна. А тоді в Мюнхені домовились. А хіба вони не можугь домовитись іще раз?

Я не знав, вірить вона в те, що каже, чи хоче тільки відвернути мою увагу. Адже в те, на що покладаєш надію, віриться легко. У той вечір і я вірив. Як могла Франція вступити у війну? Вона ж не була озброєна. Мусила б поступитись, і чого вона має воювати за Польщу? Вона ж не воювала за Чехословаччину.

Минуло десять днів, і кордони закрили. Почалася війна.

— То вас одразу й арештували, пане Шварц? — запитав я.

— Ні, ще тиждень ми пожили на волі. Але нам не дозволяли виїхати з міста. Дивна іронія долі: протягом п’яти років мене раз у раз висилали, а тут раптом не схотіли випустити. А де були ви?

— У Парижі, — відповів я.

— Вас теж загнали