Джон Голсуорсі - Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі

Джун наполягала. Навіщо говорити таке, коли він і не пробував лікуватись.

Джоліон побоювався, що коли він спробує, то вже взагалі оніміє.

— Тату!—вигукнула Джун.— Ти безнадійний.

— Можливо,— сказав Джоліон.— Але я волів би залишитися безнадійним якомога довше. Мені не хочеться будити лиха, дитино моя. Поки що воно спить і не ворушиться.

— Але ж це означає — закрити перед наукою всі шляхи!— кричала Джун.— Ти не уявляєш, як щиро Пондрідж відданий своїй справі. Наука для нього все.

— Так само, як для містера Пола Поста його мистецтво, правда ж?— заперечив Джоліон і затягнувся сигаретою із слабкого тютюну, що його тепер дозволяв собі курити.— Мистецтво для мистецтва, наука для науки. Я добре знаю цих добродіїв ентузіастів, маніаків егоцентризму. Вони заріжуть людину, і оком не моргнувши. У мене досить форсайтівського глузду, щоб обходити їх десятою дорогою, Джун.

— Тату,— сказала Джун,— коли б ти тільки знав, як застаріли твої погляди! Половинчастість у наш час — розкіш, якої ніхто не може собі дозволити.

— Боюся,— відповів із усмішкою Джоліон,— це єдиний природний симптом, якого містер Пондрідж може мені не надавати. Нам, голубонько, від народження судилися крайнощі або середина, хоча, даруй мені за відвертість, мушу сказати, що добра половина тих, хто пропонує крайнощі, насправді дуже помірковані. Здоров'я моє не гірше, аніж я можу сподіватися, тож нехай воно залишається таким, як є.

Джун мовчала, переконавшись свого часу на власному досвіді, якою несхитною буває батькова лагідна впертість, коли йдеться про свободу його дій.

Джоліон і сам не розумів, як він міг проговоритися Джун, навіщо Айріні повезла Джона до Іспанії; він не дуже покладався на те, що вона збереже таємницю. Джун замислилась над цією звісткою, і її роздуми завершилися гострою суперечкою, під час якої Джоліонові відкрилась цілковита протилежність між дійовим темпераментом його дочки й пасивністю його дружини. Він навіть переконався, що в Джун і досі ниє рана, яка лишилася від їхнього давнього двобою за Філіпа Босіні, коли пасивне начало здобуло таку блискучу перемогу над активним.

Джун вважала, що приховувати від Джона минуле — це безглуздя і навіть боягузтво.

— Це справжнісінький опортунізм,— сказала вона.

— Який,— лагідно зауважив Джоліон,— є творчим принципом справжнього життя, люба моя.

— Ет!— вигукнула Джун.— Ти не можеш щиро захищати Айріні в тому, що вона приховує від Джона правду. Якби ти діяв самостійно, то, певно, розповів би йому.

— Можливо, але тільки тому, що він рано чи пізно про все довідається, і так воно буде гірше, аніж якби ми розповіли йому самі.

— То чому ж ти не розкажеш йому? Знову ж таки — аби «не будити лиха».

— Голубонько моя,— сказав Джоліон,— нізащо в світі я не зважився б піти проти Айріні. Адже він її син.

— І твій теж,— заперечила Джун.

— Хіба можна рівняти батьківський інстинкт з материнським?

— Воля твоя, але ти виявив слабодухість.

— Можливо,— погодився Джоліон.— Можливо.

Оце і все, чого вона домоглася від нього, але ця справа не йшла у неї з голови. Джун не зносила думки, що не треба будити лиха. Їй кортіло підштовхнути справу — нехай би вона вже швидше розв'язалася. Джонові слід усе розповісти, щоб почуття його або зачахло, або розцвіло, незважаючи на минуле, і дало плоди. І вона вирішила зустрітися з Флер і скласти про неї свою думку. Коли Джун зважувалася на якийсь крок, вона рішуче відкидала всі заперечення. Зрештою вона Сомсова двоюрідна племінниця, і вони обоє цікавляться живописом. Вона піде до нього і скаже, що йому слід придбати яку-небудь картину Пола Поста чи скульптуру Бориса Струмоловського; батькові вона, звичайно, нічого не скаже. Наступної неділі вона взялася за здійснення свого задуму, і вигляд у неї був такий рішучий, що їй насилу пощастило роздобути таксі на станції в Редінгу. Береги Темзи були на диво гарні в ці дні червня, її місяця, і у Джун мліло серце, коли вона дивилася на цю красу. За все життя не спізнавши любовного єднання, вона мало не до нестями любила природу. Коли таксі під'їхало до чудової місцини, де оселився Сомс, Джун відпустила шофера, бо хотіла, владнавши справу, натішитися прохолодою річки й гаю. Отож вона підійшла до його дверей як звичайний перехожий і послала йому свою картку. Джун знала, що коли її нерви аж тремтять від напруження, значить, вона робить щось путяще. А коли нерви не тремтять, то вона була певна, що йде по лінії найменшого опору і що благородство ні до чого не зобов'язує. Її провели у вітальню, яка, хоч їй і не подобався такий стиль, була опоряджена із вишуканим смаком. Подумавши: «Надто претензійно — забагато витребеньок»,— вона побачила в старому дзеркалі з лакованою рамою постать дівчини, що заходила з веранди. У білій сукні, з білими трояндами в руках, відображена в сріблясто-білому озерці дзеркала, вона здавалася видінням — ніби чарівний привид вийшов із зеленого саду.

— Добрий день,— сказала Джун і обернулась.— Я родичка вашого батька.

— Пригадую, я бачила вас тоді в кондитерській.

— З моїм молодшим братом. Ваш батько вдома?

— Зараз прийде. Він пішов на прогулянку.

Джун ледь примружила свої сині очі й рішуче підвела підборіддя.

— Вас звати Флер, адже так? Я чула про вас від Голлі, Що ви думаєте про Джона?

Дівчина піднесла троянди до обличчя, подивилася на них і спокійна відповіла:

— Дуже милий хлопець.

— Анітрохи не схожий ні На Голлі, ні на мене, правда?

— Анітрохи.

«Стримана»,— подумала Джун.

І раптом