Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

що я маю спробувати тебе вбити, — гиркнула Шаллан. — Якщо в мене вийде, то полегшає мені, а якщо ні — полегшає тобі. І всі будуть у виграші!

Знизу долинув Каладінів сміх, і дівчина врубалася в породу ще глибше. Це було важче, ніж вона сподівалася. Так, Сколкозброєць легко різав камінь, але відтяті фрагменти ніяк не хотіли падати, і їх доводилося додатково дрібнити, щоб потім, відіславши меча, витягувати і скидати вручну.

А втім, після доброї години шалених зусиль Шаллан таки спромоглася видовбати якусь подобу сховища — не такого глибокого, як хотілося б, але мінімально достатнього — і, востаннє спустившись імпровізованою драбиною, повалилася на всипану уламками спину мертвого прірводемона. В руках було таке відчуття, неначе вона піднімала якісь тягарі. Формально кажучи, так воно, певне, й було: адже той, хто дереться, витягає нагору власну вагу.

— Готово? — гукнув Каладін із дна прірви.

— Ні, — відказала Шаллан, — але доведеться вдовольнитися тим, що є. Гадаю, ми вмістимось.

Той мовчав.

— Каладіне-мостонавідничку, Винищувачу прірводемонів і Занудо, ти піднімешся в укриття, яке я щойно вирізала, зрозумів? — Вона звісилася з краю туші й глянула на капітана. — Я навіть слухати не стану чергову дурню, що ти героїчно поляжеш тут, а я невстрашимо вирушу далі. Второпав?

— Шаллан, мені, мабуть, не до снаги навіть ходити, вже не кажучи про те, щоб лізти, — зітхнув він.

— Полізеш, як миленький, бо інакше… я тебе понесу, — пригрозила та.

Каладін підвів обличчя, вкрите засохлою й розмазаною фіолетовою сукровицею, яку не зміг витерти, й усміхнувся від вуха до вуха:

— Хотів би я на це подивитися.

— Ну ж бо, вставай, — промовила Шаллан, яка й сама звелася не без труднощів.

Буря забирай — але й стомилася вона. Дівчина прикликала Зброю і зрубала зі стінки ліану. На її подив, це потребувало двох ударів: перший, щоб знеживити тій душу, а другий — щоб власне відтяти.

Верхня частина ліани сахнулася й завилася спіраллю у вишині, а відрізану Шаллан спустила донизу. Каладін схопився за неї рукою і — бережучи поранену ногу — спроквола вибрався на тушу прірводемона, де плюхнувся поруч дівчини, обливаючись потом. А відтак підвів замурзане, з патьоками, обличчя на вирізану в стінці драбину.

— То ви справді змусите мене дертися нею?

— Так, — відказала Шаллан. — І то із суто егоїстичних мотивів.

Охоронець звів на неї погляд.

— Я не дозволю, щоб останнім передсмертним образом у тебе в очах була моя постать — у загидженій «напівсукні», заюшена ліловою кров’ю і без найменших натяків на зачіску. Це було б неподобством. Тож підводься, мостонавідничку.

Вдалині залунав низький гуркіт. «Недобра ознака».

— Піднімайтеся, — промовив Каладін.

— Це ти піднімайся…

— Піднімайтеся в сховище, — вже рішучіше повторив капітан, — лягайте й, звісившись через край, простягніть мені руку. Коли я буду майже там, це допоможе мені здолати кілька останніх футів.

Та якусь мить показилася, а відтак прихопила портфеля й почала підніматися. «Буря забирай — але й слизькі ці приступки!» А вибравшись нагору, заповзла в тісне укриття й, ризиковано звісившись через край, простягла одну руку донизу, а другою трималася, щоб не випасти. Каладін підвів на неї очі, випнув підборіддя й заходився підніматися.

Ліз він переважно на руках, підтягуючись і допомагаючи собі здоровою ногою, бо поранена безсило теліпалася над проваллям. Мускулясті передпліччя солдата повільно втягували його тіло нагору — уступ за уступом.

Внизу проваллям спершу засочилася, а потім ринула дощівка.

— Давай! Ти зможеш! — підбадьорила охоронця Шаллан.

У прірвах завив вітер, моторошно та зловісно озиваючись у багатьох проходах, наче там стогнали привиди давно полеглих. Його дисканту завторував низький гуркіт.

Скрізь довкола поховалися рослини, повтягувалися, позвивавшись, ліани, постулювалися скелебруньки й позакривалися рюшоцвіти. У проваллі зробилося голо.

Каладін закректав, обливаючись потом. Його лице перекосилося від болю й натуги, а пальці тремтіли. Він піднявся ще на приступку й потягнувся до звішеної зі сховку руки.

Аж раптом налетіла буряна стіна.

 

73. Тисяча метушливих істот

 

РІК ТОМУ

 

Шаллан прослизнула до Балатової кімнати, тримаючи в руці коротеньку записку.

Той аж підскочив, але — побачивши сестру — заспокоївся.

— А, це ти! Я мало не вмер від страху…

Як і багато покоїв маєтку, його кімнатка мала незасклені вікна з простими, плетеними з тростини, віконницями, котрі того дня зачинили й зафіксували в очікуванні великобурі — останньої перед Риданням. Знадвору гупали в стіну слуги, встановлюючи поверх тростинових іще й масивні протибуряні віконниці.

Шаллан була в новій і недешевій сукні — з тих, що купував їй батько: у воринському стилі, прямого крою, щільно приталеній та з нарукавною кишенею — вже не дитячій, а дівочій. На ній було й намисто, яке той подарував: старий любив, коли донька його надягала.

Юшу розвалився в кріслі неподалік і з відсутнім виразом на обличчі розтирав у пальцях якусь рослинну речовину. За два роки від візиту кредиторів, які замало не забрали його з дому, він схуд, проте через запалі очі й шрами на зап’ястях так само був не надто схожий на Вікіма — хоч вони були двійнята.

Шаллан поглянула на зібрані клунки з речами.

— Добре, що батько ніколи сюди не заходить, Балате. Бо ці клумаки ясно свідчать, що ти замислив щось темне…

Юшу хихикнув, потираючи шрам на зап’ясті однієї руки іншою.

— Ще б йому не смикатися щоразу, як хтось із прислуги бодай чхне в коридорі.

— Цитьте обоє, — шикнув на них старший брат, озираючись на вікно, де слуги саме закріпили протибуряну віконницю. — Тепер не час для легковажності. Геєна забирай! Якщо старий пронюхає, що я збираюся втекти…

— Не бійся, не пронюхає — він надто зайнятий. Готується постати перед великим князем з усією належною помпою, — відказала сестра, розгортаючи послання.

— Це тільки мені здається дивним, що ми отак розбагатіли? — спитав Юшу. — Скільки вже покладів цінного каменю відкрили на наших землях?

Балат знову взявся пакувати речі.

— Мені байдуже — аби батько був задоволений…

У тім-то й біда, що батькову вдачу це не змінило. Так, Дім Давар розбагатів — нові каменярні давали фантастичний прибуток. Проте що ліпше йшли їхні справи, то більше похмурнів старий. Він роздратовано блукав коридорами і зривав злість на слугах.

Шаллан пробігла очима цидулку.

— Щось у тебе не надто радісний вигляд, — зауважив Балат. — Що, його так і не розшукали?

Та похитала головою. Геларан зник — як у воду канув. Жодних більше звісток, жодних листів — навіть ті, чиї контакти він залишив, і гадки не мали, куди він подівся.

Балат присів на один із клунків.

— То що ж нам робити?

— Це вже тобі вирішувати, — відказала сестра.

— Я конче маю забратися звідси. Просто конче. — Він пригладив волосся. — Ейліта готова вирушати зі мною — її батьки саме поїхали на місяць в Алеткар. Ліпшої нагоди й бути не може.

— А як ти не зможеш розшукати Геларана — що тоді?

— Звернуся до великого князя. Його бастард казав, наче той вислухає кожного, хто ладен посвідчити проти батька.

— Відтоді сплив не один рік, — промовив Юшу, відкидаючись