Олексій Миколайович Толстой - Ходіння по муках

картонажній майстерні… Одна радість — в неділю полузати насіння на Катерининському бульварі… Ну, розжилася б на високі черевики, — подумаєш, радість! То як же, кажу, ви, товариші, не вірите: інтелігент помилявся, ну, добре, служив своєму класу, але він же теж людина… Революція і не таких затягувала. Може він свій паршивенький клас проміняти на всесвітню? Може… І він свідомо приходить до нас — битися за нашу робітничу справу… Похмурим треба бути, якщо не вірити в це… Ну! Я багатьох переконала.

Рощин, підібгавшись, лежав на коротенькому ліжку й дивився на Марусю. Вона то махала голими руками, то з запалом стискала їх. Низенька кімната, здавалось, була наповнена її дівч-ачою свіжістю, наче внесли сюди гілку білого бузку.

— Інша річ, слухайте, що інтелігентів треба перевиховувати… Ми й вас будемо перевиховувати… Чого ви смієтеся?

— Я не сміюсь, Марусю… За багато, багато років я не почував себе таким потрібним для хорошої справи… Ось що я зараз думаю: з першим загоном займати міст — іду я…

— Ой, їй-богу, підете?

Маруся швидко вилізла з-під ковдри і присіла до нього на край койки:

— Отепер я вірю, що ви наш по-справжньому… А то — кричала, кричала, сперечалась, сперечалась, а все-таки, знаєш, доказу прямого таки нема.

Вдень двадцять шостого по залізних плитах мосту через Дніпро з грюкотом промчала півсотня кінних петлюрівців, наскочила на товарну станцію, порубала робітників, що охороняли чотири платформи, які бронювалися мішками з піском, і розсипалась по коліях, стріляючи в вагони, — все це поквапливо, з осторогою. Наскок мав бути вчинений на штаб ревкому, але петлюрівці побоялись засідки в тісноті між поїздами, швиденько вискочили в поле і пішли, звідкіля прийшли.

На мосту по той бік вони поставили кулемети і у кожного прохожого перевіряли документи. Напруження зростало. З міських районів надходили відомості про поголовні обшуки. Приміські селяни приходили того дня вже не поодинці, а десятками, без нічого, в тісно підперезаних кожухах. Ревком формував з них окремий полк. Формальності були короткі — кожного питали:

— Чого прийшов?

— А того прийшов — давай зброю.

— Навіщо тобі зброя?

— Ради треба ставити, а то чортівня знову починається.

— Радянську владу визнаєш без застережень?

— Та які там застереження…

— Іди в другу роту.

Але зі зброєю було погано, поки опівдні несподівано на паровозі з одним вагоном не прикотив Чугай, привіз триста австрійських гвинтівок з патронами. Це трохи полегшило становище. І нарешті пізно ввечері загриміло, застукотіло в степу, — почала підходити довгождана армія батька Махна.

Першою з’явилася в селищі кінна сотня — гвардія імені Кропоткіна, — здорові батькові синки — рослі, як один. Вони зараз же зайняли школу, викинули звідти книжки, парти і вчительку і пішли владно стукати по хатах. За ними в’їхало до двохсот возів і тачанок з піхотою. І після всіх коло школи спинилася велика, очевидно архієрейська, дорожня карета — четвериком вряд — з Великим Німим на козлах, з неї поважно вийшов Махно з Льовкою і Каретником.

Батько негайно викликав до себе на нараду штаб ревному. На той час коло ревкомівського вагона зібралося вже чимало схвильованих робітників. Вони кричали до голови:

— Мироне Івановичу, ти піди сам подивись, — яке це радянське військо, це ж бандити… От послухай тітку Гапку — вона тобі скаже, що вони з нею зробили…

Тітка Гапка заливалася слізьми:

— Мироне Івановичу, вжитки мої ти знаєш… Шелеп до мене в хату два хлопці… Давай молока, давай сала… Ну, такі здоровані голодні… Веди на подвір’я, показуй — де кабан, де птиця… Все похапали, щоб їм на пупі нарвало, проклятим…

Голові довелося суворим голосом розтлумачити, що коли вже справа зроблена, — Махна з військом покликали, — задкувати пізно, і тепер одне завдання: штурмом узяти місто й передати владу Радам. І раптом нагукав на тітку Гапку:

— Двох кабанів, — мало тобі? — череду кабанів тобі подаруємо… Перестань народ баламутити…

На засіданні Махно поводився чудно: нахабно й полохливо. Він зажадав, щоб його призначили головнокомандуючим усіма силами, і пригрозив: в противному разі армія сама оберне коней назад. Він повторював, що у Радянської влади нема ще іншої такої бойової одиниці і цю одиницю треба берегти, а не розбазарювати в непродуманих виступах. Він гриз нігті і вряди-годи засував руку під куртку і чухався. Виявилось, що він більш за все на світі боїться шістнадцяти гармат у петлюрівців. Тоді Чугай сказав йому:

— Добре! Якщо у тебе свербить від цих гармат, сьогодні вночі я поїду до міста, поговорю з командиром артилерії.

— Тобто як — поговориш?

— А це вже моє діло — як…

— Брешеш!

— Ні, не брешу. Хто у них командир артилерії? Мартиненко. Наш — балтієць, комендор з броненосця «Гангут», мій земляк, а може — свояк, а може — кум… Він по нас стріляти не буде…

— Брешеш! — повторив Махно, вчепившись нігтями йому в рукав. І, видно, повірив, і раптом заспокоївся, і набрав молодецького вигляду:

— Розказуйте, який у вас план наступу…

Ревком подав йому такий план: загін робітників, озброєних гранатами, вночі переправляється на той бік, люди поодинці сходяться коло залізничного мосту, на світанку атакують кулеметників біля передмостового укріплення, захоплюють кулемети і тримають під обстрілом вулиці, що виходять до мосту. Коли залунають вибухи гранат, бронепоїзд (з чотирьох платформ), з озброєними робітниками й частиною тільки що сформованого селянського полку, руцщть через міст і атакує міський вокзал. В той же час штаб сповіщає по лише йому відомих адресах і телефонах районні більшовицькі комітети, і ті піднімають повстання в місті, — збір коло вокзалу, де буде роздана зброя, привезена на бронепоїзді. Туди ж на той час перенесе свої операції штаб. Кіннота Махна вривається в місто пішохідним мостом. Піхота двома колонами переправляється через Дніпро