Олексій Миколайович Толстой - Ходіння по муках

з усією прямотою. Ревком запропонував йому самому обслідувати місто й подати свій план. Щоранку вони з Марусею перепливали човном серед крижин паруючий Дніпро, вилазили на правому березі, в слободі.

Мандирівці, просили кого-небудь з селян, що їхали на базар, підвезти їх до вокзалу, і звідти — иішки або на трамваї — потрапляли в центр.

Вокзал з залізничним мостом був на південній стороні, звідки через усе місто тягнувся широкий, в акаціях і пірамідальних тополях, Катерининський проспект; по обидга боки його стояли нові, солідні, з дзеркальними вікнами будівлі — банків, готелів, пошти й телеграфу, міської думи. Проспект круто піднімався до старого міста, що розкинулось навколо соборного майдану. Тут же містилися казарми.

Вадим Петрович навчив Марусю лічити кроки, на око визначати кути, запам’ятовувати особливо важливі точки обстрілу. Час від часу вони заходили в кофейню і на аркушику накреслювали план. Аркушик цей, складений конвертиком, Маруся носила затисненим у кулаку, щоб сунути в рот і проковтнути, якщо їх спинять вартові. Але на них жодного разу ніхто скоса не глянув, хоч гарненька Маруся в простенькій хустці, зав’язаній по-українськи, і Рощин у шапці з малиновим верхом тільки лінивому могли б не впасти в очі. Але тут було не до них. Петлюрівські власті, що оголосили себе республікансько-демократичними, борсалися серед різноманітних комітетів: боротьбистів, соціалістів, сіоністів, анархістів, націоналістів, установників, есерів, енесів, пепеесів, поміркованих, середніх, з платформою і без платформи; всі ці дармоїди вимагали легалізації, приміщень, грошей і погрожували позбавленням громадського довір’я. Остаточну плутанину вносила міська дума, де сидів Папрікакі-молодший (Папрікакі-старший, бувши розумнішим, утік до Денікіна). Дума проводила політику паралельної влади і навіть наполягала на організації окремого полку, — по-петлюрівськи — куреня, імені покійного міського голови Хаїма Соломоновича Гісторія. Зрозуміло, що петлюрівським властям залишалась одна вільна дільниця для діяльності — хапати подекуди ночами по квартирах робітників-комуністів, і то тих, хто жив на правому березі.

Після цілоденної біганини Рощин і Маруся поверталися вже найкоротшим шляхом — через міст — на лівий берег, у слободу, в білий будиночок на кручі над Дніпром.

В будиночку завжди була гаряче натоплена піч і затишно пахло особливим кислуватим запахом кізяка. Марусина мати входила з товстою вагонною свічкою (Марусин батько працював на залізниці), пробувала долонею піч, питала тихим голосом:

— Тепло?

— Тепло, мамо.

— Вечеряти будете?

— Як собаки, голодні, мамо.

Зітхнувши, вона говорила:

— Ми вже з батьком повечеряли. Ідіть, повечеряйте, молодим завжди їсти хочеться.

Повільно, ніби думаючи про щось невимовно сумне, вона йшла за перегородку. Брала рогач, присідаючи від напруження і примовляючи: «Христос з тобою, не впадь, не розпадься», — витягала з печі великий чавун з борщем. Батько, курячи люльку, незручно сидів на ліжку. І він, і мати старалися не помічати Рощина (між собою вони називали його «секретним», але, якщо Вадим Петрович просив чого-небудь, — води, сірників, — Марусин батько поквапливо зривався з койки, і мати готовно тупцювала).

Рощин і Маруся сьорбали борщ, підливаючи з чавуна в облуплені тарілки. Маруся, не перестаючи, говорила, — враження дня відбивалися з найменшими подробицями в прозорій волозі її пам’яті.

— Христос з тобою, їж розбірливіше, — говорила їй мати, стоячи коло печі, — їжа не на пожиток за балачкою.

— Мамо, я за день намовчалась. — Маруся здивованими яскраво-синіми невеликими очима поглядала на Рощина. — Ви знаєте, я страшенно балакуча, за це мене в комсомол не хотіли брати. Ну, де ж конспірація, розумієте, якщо людина балакуча? Випробування проходила, сім діб мовчала.

Після вечері Маруся напиналась теплою хусткою й бігла на партійні збори. Рощин, подякувавши за хліб-сіль, ішов за глуху перегородку, в вузеньку кімнатку, таку низьку, що, піднявши руки, можна було провести по шершавій стелі. Засунувши долоні за пасок, він ходив од віконця, закритого віконницею, до Марусиного соснового комодика. Знімав паска, гімнастерку і сідав коло вікна, слухаючи крізь віконниці, як далеко внизу глухо і м’яко шарудять крижини на Дніпрі. За перегородкою вже полягали спати. В тиші маленького будинку потріскувала штукатурка на грубці та, пригрівшись, пиляв цвіркун малесенькою пилкою крихітну дерев’янку. Вадиму Петровичу було несподівано хороше і спокійно, і лише прості, буденні думки блукали в його голові.

До Марусиного повернення лягати не хотілось, і, щоб відігнати дрімоту, він знову вставав і ходив. Йому дуже подобалась ця побілена крейдою крихітна кімната; Марусиних речей тут було небагато: спідниця на цвяху, гребінець і дзеркальце на комоді та кілька книжок з бібліотеки… Під стіною — коротеньке залізне ліжко, Маруся віддала його Рощину, а сама стелила собі на підлозі, на повстині.

Грюкали двері в сінях, обережно рипіли двері в кухні. З’являлася Маруся, рум’яна від холоду. Розмотуючи хустку, говорила:

— От і добре, що ви мене заждали. Знаєте новину? Махно буде тут через три дні. Завтра вам уже треба подати плани. А ніч яка, мамонько! Тихо, зірок висипало!..

Маруся така була заклопотана важливими справами, різними враженнями, така була простодушна, що, пославши собі на підлозі, без ніяковості роздягалась при Вадимі Петровичеві. Спідницю, кофту, панчохи кидала, куди попало. Секунду сиділа на повстині, обхопивши коліна: «Ой, стомилась», — і, ткнувши кулаком у подушку, укладалася, натягаючи на голову ватну ковдру. Але зараз же висувалося її обличчя, з незгасаючим рум’янцем, з ямочкою, з коротеньким носом. Вона викидала голі руки поверх ковдри.

— Ой, як жарко! Слухайте, ви не спите?

— Ні, Марусю, ні.

— Це правда, що ви були білим офіцером?

— Правда, Марусю.

— От я сьогодні сперечалась… Деякі товариші вам не вірять. Є у нас такі, знаєте, похмурі… Мати рідна у них на підозрі… Та як же не вірити в людину, коли віриться! Вже краще я помилюсь, ніж про кожного подумаю, що — гад. З ким, кажу, ви революцію будете робити, якщо кругом самі гади? А ми ж — всесвітню робимо… Революція, кажу, — це особлива сила… Зрозуміло вам? Ну, що б я робила без революції? Мазала б столярним клеєм по дванадцять годин у