Володимир Григорович Рутковський - Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— О! — вигукнув Данько. — То ми можемо викопати не лише артефакт, а й обладунки самого воїна! І цим прославимося на весь світ! Ану, хлопці, дайте я копатиму далі!
Данько накинувся на печеру, наче вовк на кролика. За кілька хвилин він заховався у ній з головою.
І тут я помітив, що згори почав сипатися пісок. І з кожною миттю його ставало дедалі більше. А це означало…
Я загавкав, попереджаючи хлопців про небезпеку. Проте вони лише відмахнулися від мене. Вони не відводили погляду від Данька. Ну що ти з такими робитимеш?
І я вчинив те, що мені й лишалося. Кинувся в печеру, схопив Данька за холошу і з гарчанням потяг його назовні.
— Ти що? — здивувався Данько і почав відбрикуватись. — Хлопці, заберіть цього навіженого!
Я загарчав ще дужче і скосив око на хлопців: ну, чого ж ви стоїте?!
Грицик перший мене зрозумів. Він поглянув на стелю печери, звідкіля пісок сипався вже безперервними струмками, і щосили крикнув:
— Вилазь, Даньку! Тікай, бо засипле!
Ми з Даньком рвонули назовні. І саме вчасно: за нашими спинами м’яко гупнула земля. То обвалився край урвища, і печера щезла, наче її й не було. Хіба що на прощання встигла засипати піском Данька по коліна.
Грицик із Васьком застигли з роззявленими ротами.
— Пощастило тобі, — нарешті сказав Грицик Данькові. — Ще б трохи… — Що було б далі, він не доказав. Але й так все було зрозуміло.
— Скажи спасибі Кудлатикові, — додав Васько Сливка.
— Еге ж, — підтримав його Грицик. — Він цього заслужив.
Проте Данько не сказав ані слова. Він був блідий, наче крейда, і ноги йому трусилися.
Про цю пригоду хлопці вирішили не розповідати нікому. І в першу чергу — батькам, бо від них можна було чекати всього. А от шматок шолома вони віднесли до шкільного музею. Як артефакт. Однак Тетяна Михайлівна сказала, що це ніякий не шолом, а уламок від звичайнісінького казана.
Знову Сестричка
Розбудив мене неясний шурхіт, а тоді — приглушений клекіт. Я розплющив очі. Уже сіріло. Позіхаючи, виглянув з буди й отетерів.
На наших воротах сидів якийсь велетенський птах. Його дзьоб нагадував кривий яничарський ніж, що їх я п’ятсот літ тому перебачив більше, ніж треба. Я щосили склепив повіки і стріпнув головою — може, це мені примарилося? Проте ні. Птах усе ще сидів на тому ж місці, і я впізнав у ньому орла. Він був наче дві краплини схожий на того, що часто кружляв у небі над Воронівкою.
Орел мигцем зиркнув на мене, мов на порожнє місце, і перевів погляд униз, на щось невидиме за кущем порічок.
— Їх троє, — стиха проклекотів він. — Двійко дорослих і один переярок.
— І ти, хлопче, вирішив попередити про них? — запитав хтось голосом нашої баби Маруськи. Так, це була саме вона. Крізь гілочки я розгледів її смугасту спину. — І саме заради цього спустився у двір?
— Не кричати ж мені про них на все небо! — стенув плечем орел.
— Ага, — озвалася баба. — І що ж тим зайдам потрібно?
Орел переступив з лапи на лапу. Мабуть, сидіти на тину йому було не дуже зручно.
— Не знаю, — відповів він. — Але мій старший брат казав, що такі кровожерні звірі в наші краї вже давно не зазирали. Тож будьте обережні.
— Будемо, — пообіцяла баба. — Я розповім про це Бровкові, а він передасть іншим псам. Нехай будуть напоготові. — Баба трохи помовчала, а тоді повела далі: — А наш Грицик та його батько ще й досі згадують про тебе… Може, ти все ж зачекаєш, доки вони прокинуться, і покажешся їм? Бо вони думають, що тебе вже і в живих немає.
— Та я б не проти, — завагався орел. — Але ж тоді може прокинутися і той дурень з рушницею. І доки я розгортатиму крила, доки злітатиму, він знову може бабахнути в мене. Дарма, що я занесений до Червоної книги. Ні, від таких краще триматися подалі. Тож полечу, поки він не прокинувся.
— Мабуть, твоя правда, — згодилася баба Маруська. — Щасти тобі, Довгокриле! І не забувай про нас.
— Та вже ж не забуду, — пообіцяв орел і змахнув крильми.
А за хвилину я почув його клекіт уже високо в небі.
— Бабо, це таки й справді був Довгокрил? — кинувся я до баби Маруськи. — Той, про якого розповідав Грицик?
— Той самий, — неуважливо відказала баба і попрямувала до сусідського паркану, за яким позіхав, аж повискував, дядько Бровко. Про що вони там шепотіли, я не чув. Мені було не до того. Я все ще не міг повірити своїм очам. Ну, в якому зі світів можна бачити, щоб смертельні вороги — котягра і велетенський орел — сиділи і мирно собі гомоніли? Ні, все ж таки дивний він, цей мій новий світ. І нам з Грициком невимовно пощастило, що ми зустрілися саме в ньому!
Я радий був поділитися цими думками з Грициком, проте, схоже, йому було не до цього. І я знав, чому.
Одразу після того, як ми повернулися з розкопок, він цілий день ходив якийсь заклопотаний. А на другий день, коли ми з ним сиділи під горіхом, сказав:
— Знаєш, Кудлатику, це буде нечесно, коли я не напишу про той артефакт. Ти ж такий подвиг здійснив! Можна сказати, Данькові життя врятував!
Я ніяково почухав за вухом., Та який там подвиг! На моєму місці так повівся б кожний порядний пес.
— Тільки ось у чому справа, — провадив далі Грицик. — Якщо про це прочитають батьки — тоді знаєш, що зчиниться! Тому я вирішив написати, ніби той скарб шукали не ми, а якісь інші хлопці. З іншого села. І ти врятував не Данька, а когось із них. Ти як, не проти?
Звісно, я був не проти. Хоча й не мав від тих хлопців ніякої користі. А от від наших — то інша річ. Один Данько за своє спасіння дав мені півкільця домашньої ковбаси. Уявляєте — цілих півкільця! Та ще й на очах у пані Таксистки. Від подиву та мало не беркицьнулася на спину. А тоді зірвалася з місця так, ніби її шмагонули батогом. І вже здалеку до мене долетіло:
— Кудлатика нагородили ковбасою! Він урятував школяра Орляка! Кудлатика нагородили ковбасою за врятування школяра!
Що тут зчинилося! За кілька хвилин у Воронівці не лишилося жодного пса, який би не завив на мою честь. А я тихо порадів, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський», після закриття браузера.