Володимир Григорович Рутковський - Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський

люди не знають собачої мови. Бо тоді Данькові точно було б непереливки. Та й Грицикові з Васьком, може, дісталося б на горіхи.

Я дійшов цього висновку після того, як Грицик прочитав про пошуки скарбів своїм батькам.

— Який жах! — сказала мама, коли Грицик замовк. — Невже таке може бути?

— Може, — сказав Грицик і підморгнув мені. — Я чув, що це зробили хлопці з Михайлівської школи.

— Мабуть, за такі витівки батьки поламали на них не одну лозину, — докинув Грициків татко.

Мушу сказати, що про пошуки артефактів та мою участь у них Грицик писав цілий тиждень. Мабуть, тому, що часто бігав на стадіон. А тоді знову згадав, про що казав Письменник, і заходився писати про те, яка у них гарна школа, про історію своєї Воронівки, про найкращих людей села. На це пішов ще тиждень. Далі Грицик відклав ноутбука вбік і заходився про щось думати. Про що — ніхто не знав. І лише сьогодні, коли ми з ним ішли до школи, він признався:

— Я, Кудлатику, ось про що думаю: писати про інших — це добре. А от хто напише про нас із хлопцями?

Потому він перестрибнув через калюжу і сказав:

— От тільки не знаю, що про нас писати. Може, про те, як ми граємо в футбол?

Я нерішуче завихляв хвостом. Власне, я нічого не маю проти футболу. Ба й більше — коли Грицик із хлопцями починають розбігатися по футбольному полю, щоб зайняти свої місця, мої лапи самі просяться поганяти навперегінки з ними. Та коли хлопці починають гилити носаками по м’ячу… О, цей підступний м’яч! Ніколи не знаєш, куди він полетить і як уникнути зустрічі з ним. Інколи навіть здається, що він тільки те й робить, що цілить тобі в бік чи в голову. А що вже верткий! І вгриз би його спересердя, проте він такий круглий і великий, що зуби лише ковзають по ньому. Тож нашому братові краще триматися подалі від футболу.

— Воно то так, — роздумував тим часом Грицик. — Але ж ми поки що нічого не виграли. От якби завоювали якийсь приз — тоді інша справа!

Так ми нічого й не придумали. Хоча й думали з усіх сил.

Коли почалися уроки, я, замість того, щоб повернутися додому, заходився підслуховувати під шкільними вікнами. Може, вдасться почути щось таке, що підштовхне Грицика написати ще якусь історію?

Проте на вулиці стояв такий холод, що всі кватирки були зачинені. Тому я повернувся до того місця, звідкіля виднівся Грициків клас. Цікаво, що вони зараз вчать?

Проте вікна й тут були зачинені. Я тільки бачив, як уподовж парт проходжала Наталя Петрівна, а Грицик з іншими учнями записували, що вона їм розповідала. Нараз Грицик поглянув у мій бік і всміхнувся. А тоді підняв руку і про щось запитав учительку. Наталя Петрівна кивнула головою, і Грицик відчинив кватирку. Не інакше, хотів, щоб я теж дечого навчився.

— Дякую тобі, Сторожук, — подякувала Наталя Петрівна. — А зараз ми з вами познайомимося з першими весняними квітами, що ростуть у наших місцях. Називаються вони пролісками. Про їхнє походження стародавня легенда оповідає таке. Коли Всевишній вигнав Адама і Єву з раю, саме йшов сніг. Він спадав на оголені плечі перших людей і перетворювався на холодні краплини. Незабаром Єва відчула, що страшенно змерзла. Вона була у відчаї — невже ціле життя їй доведеться тремтіти від холоду? І раптом побачила, що кілька сніжинок, які вже лежали на землі, перетворилися на чудові квіти. Вони приязно схиляли свої білі головки до Єви і ніби казали їй, що треба сподіватися на краще, бо весна вже близько й незабаром у світі знову стане тепло… Як вам подобається така легенда?

— Дуже! — вигукнув хором клас, і в ньому найбільше вирізнялися голоси дівчаток.

— От би поглянути на них, — сказала дівчинка, що сиділа за Грициковою спиною.

— Можеш подивитися у шкільному гербарії, — відповіла Наталя Петрівна. — Але я гадаю, що їх можна побачити не лише там… — вона помовчала, а потім спитала: — Хто з вас може мені сказати, де саме ростуть проліски у наших місцях?

Догори скинувся ліс рук. Але мій Грицик знову випередив усіх.

— Біля Вовкулацького кута! — вигукнув він. — Татко мені розповідав, що там тих пролісків хоч греблю гати.

— А мій татко розповідав, що коли він був такий, як ми, то часто ходив туди зі своїми товаришами, — похвалився Васько Сливка. — І пролісків там було стільки, що їм здавалося, ніби випав сніг.

— Мій татко з іншими хлопцями теж туди ходив, — почулося з глибини класу. — І вони приносили всім однокласницям по великому букету.

— А це вже погано, — відказала Наталя Петрівна. — На жаль, через ті букети проліски сьогодні стали рідкістю. Їх занесено до Червоної книги України. Тож я не бачу нічого поганого в тому, що хтось із вас захоче подивитися на них. Подивитися, але не рвати. Я зрозуміло кажу?

— Так, — видихнув клас.

— Я рада, що ви мене зрозуміли, — відказала Наталя Петрівна. — І гадаю, що з вашого класу не буде таких, хто завдасть лиха цим чудовим провісникам весни… І, може, хтось із вас напише, які вони гарні.

І вона ніби ненароком глянула на Грицика.

Після уроків ми з Грициком, як завжди, поверталися додому. Біля греблі раптом почули:

— Сторожук, зачекай!

Нас наздоганяла Яринка Гайова. Обличчя в неї розчервонілося, кіски тріпотіли за плечима, а очі зблискували точнісінько, як у Наталі Петрівни, коли та була чимось незадоволена.

— То що ти про це думаєш? — войовниче запитала вона.

Грицик здивовано втупився в неї:

— Про що?

— Вже забув? — зблиснула Яринка суворими синіми оченятами. — Забув, про що нам Наталя Петрівна сьогодні розповідала?

— А-а, — згадав Грицик, — про ті проліски?

— Про них. То що ти собі думаєш? Напишеш про них чи цілі вихідні так і ганятимеш того нещасного м’яча?

— Та… — почав був Грицик і вмовк.

— Я так і думала, що тобі твій футбол дорожчий, — зневажливо докинула Яринка й подалася геть.

Ми з Грициком тільки перезирнулися.

— Ну ти диви, — нарешті знайшовся він.

— Ага, — погодився я. Мені здавалося, що після цих Яринчиних слів Грицик буде засмучений, проте на його обличчі з’явилася замріяна посмішка.

— Ну, чого вас навчили сьогодні? — поцікавився дядько Бровко, коли ми з Грициком з’явилися на подвір’ї. Його кошлата голова з посивілими бровами звелася над тином.

— А ви знаєте, дядьку, що вже з’явилися перші весняні квіти? — своєю чергою запитав я. — Пролісками називаються. У нас вони ростуть біля самісінького Вовкулацького кута.

— Праворуч від нього, —