Джон Віндем - День триффідів

його частина лежала на рівні підвалів і тому була нижчою за навколишні вулиці, але дальній куток, який був найближчим до будівлі Університету, піднімався на якусь терасу, відокремлену від дороги високими металевими ворітьми й низькою стіною. З-за неї чулися голоси натовпу, що змішувалися в гомін. Ми перетнули газон, піднялися похилою гравійною стежкою і знайшли за стіною кущів місце, звідки можна було б спостерігати.

Натовп, який стояв на дорозі біля воріт Університету, налічував кілька сотень чоловіків та жінок. Він був більший, ніж можна було б подумати зі звуку, і я вперше зрозумів, наскільки тихим та пасивним у порівнянні зі зрячими є натовп сліпих. Звичайно, цілком природно, що вони могли покладатися лише на свої вуха, які були фактично єдиним джерелом інформації, тож що тихший був кожен з них, то краще було для решти, але раніше це не було для мене очевидним.

Що б там не відбувалося, це відбувалося попереду. Нам вдалося знайти вищий пагорб, звідки можна було бачити ворота, що ховалися за головами натовпу. Якийсь чоловік у кепці жваво розмовляв з тими, хто був за ворітьми. Схоже було, його слова не мали успіху, бо інша частина розмови, яку вів чоловік з другого боку воріт, складалася здебільшого з хитання головою.

— Що там? — пошепки спитала Джозелла.

Я допоміг їй вилізти поруч зі мною. Балакучий чоловік розвернувся, тож на якусь мить ми побачили його в профіль. Думаю, йому було близько тридцяти, він мав вузький та прямий ніс і доволі худорляву статуру. Волосся його було темним, але увагу до себе він привертав радше енергійною поведінкою, ніж зовнішністю.

Розмова, що велася через ворота, все більше заходила в глухий кут, і хоч голос худорлявого ставав усе гучнішим та наполегливішим, на співрозмовника це не справляло жодного помітного враження. Не було ніяких сумнівів у тому, що чоловік по той бік воріт може бачити: він уважно дивився на натовп крізь окуляри в роговій оправі. Трохи далі, у нього за спиною, стояла невеличка група, де було трохи більше трьох чоловік, щодо зору яких теж не варто було сумніватися. Вони так само уважно спостерігали за натовпом та його представником. Останній дратувався все більше. Його голос звучав усе гучніше, ніби він говорив для натовпу не менше, ніж для тих, хто стояв за воротами.

— Та послухайте мене, — гнівно говорив він. — Хіба ці люди, чорт забирай, не мають таких самих прав, як і ви? Невже їхня провина в тому, що вони сліпі? Ніхто в цьому не винний, але якщо вони помруть від голоду, то винні будете ви, і ви це розумієте.

У його голосі дивним чином поєднувалися брутальність та освіченість і його важко було назвати ні тим, ні іншим — бо жоден стиль не видавався для нього природним.

— Я показую їм, де дістати їжу. Я роблю для них все, що можу, але ж, Господи, я лише один, а їх — тисячі. Ви могли б теж показати їм, де знайти їжу, але ж ви… Дідько! Що ви для цього робите? Геть нічого, ось що. Говорите солодкі слова, а самі дбаєте лише про власну жалюгідну шкуру. Бачив я вже таких. «Іди до біса, Джеку, у мене все добре» — ось ваше гасло.

Він зневажливо плюнув і підніс свою довгу руку в ораторському пориві.

— Он там, — сказав він, обводячи рукою весь Лондон, — тисячі бідолах, які лише хочуть, щоб хтось показав їм, де їжа. І ви можете це зробити. Усе, що ви повинні зробити, — це показати їм. Але хіба ви це робите? Га, гниди? Ні, ви зачиняєтеся там і дозволяєте їм голодувати, хоча кожен з вас міг би врятувати сотні життів, лише підштовхнувши цих бідолах туди, де можна дістати їжу. Боже всемогутній, та невже ж ви не люди?

У голосі чоловіка лунала лють. У нього були свої аргументи, і він пристрасно їх обґрунтовував. Я відчув, як Джозелла інстинктивно схопила мене за руку. Чоловік, який стояв з другого боку воріт, щось сказав, але ми не розчули.

— Як довго? — крикнув чоловік, який стояв з нашого боку. — Та звідки ж мені в біса знати, на скільки вистачить запасів їжі? Я знаю лише те, що якщо такі покидьки, як ви, не опустяться нижче своєї гідності й не допоможуть, то до того часу, як з цим клятим безладом розберуться, доживе набагато менше людей, — якусь мить він стояв, розлючено дивлячись на опонента. — Справа в тому, що ви боїтеся — боїтеся показати їм, де їжа. А чому? Та тому що чим більше з’їдять ці бідолахи, тим менше залишиться вашій компанії. У цьому ж справа, чи не так? Це і є правда — тільки вам бракує духу, щоб її визнати…

Ми знову не розчули відповіді іншого чоловіка, але, що б він не сказав, це анітрохи не заспокоїло оратора. Якусь мить він похмуро дивився крізь ґрати. А потім сказав:

— Гаразд, ви самі напросилися!

З блискавичною швидкістю він рвонувся до ґрат і схопив іншого за руку. Одним швидким рухом він протягнув її крізь огорожу і скрутив. Потім схопив за руку сліпого, який стояв за ним, і затиснув його рукою руку супротивника.

— Почекай тут, друже, — сказав він і стрибнув до головного засуву, на який були зачинені ворота.

Чоловік, який стояв з іншого боку, прийшов до тями. З шаленою силою він вдарив вільною рукою крізь ґрати. Цей випадковий удар потрапив сліпому в обличчя. Той дико закричав і лише зміцнив свою хватку. Лідер натовпу смикав засув воріт. У цю мить почувся постріл з гвинтівки. Куля з дзенькотом вдарилася об поручні і зрикошетила. Лідер нерішуче зупинився. Позаду нього почулися прокляття і один-два крики. Натовп захитався туди-сюди, ніби вагаючись — тікати чи штурмувати ворота. Люди на внутрішньому дворі прийняли рішення за них. Я побачив якогось молодика, який щось ховав під пахвою, і впав на землю, потягнувши за собою Джозеллу, якраз тієї миті, коли зататакав пістолет-кулемет.

Було видно, що стрілець навмисно спрямував зброю в повітря. Утім, її тріск та свист куль, що блискали у повітрі, стривожив натовп. Щоб владнати проблему, вистачило однієї короткої черги. Коли ми підняли голови, юрба вже втратила цілісність, і її учасники почали навпомацки рухатися в трьох можливих безпечних напрямках. Лідер зупинився лише для того, щоб вигукнути щось незрозуміле, а потім теж побіг. Він рушив на північ, угору по Малет-стрит, щосили намагаючись згуртувати своїх прихильників.

Я всівся там, де ми були, і подивився на