Джон Віндем - День триффідів

напрямку, який я вважав північним сходом, я побачив яскравий промінь, подібний до прожектора, який неухильно піднімався вгору.

— Це має означати, що є ще хтось, хто здатен бачити, — сказав я.

— Так, — погодилася вона.

Я спробував визначити, звідки йде світло, але у навколишній темряві це неможливо було зробити. Я був упевнений, що прожектор розміщувався недалеко і його промінь починався в повітрі — а це означало, що він, ймовірно, був встановлений на високій будівлі. Я завагався.

— Краще залишмо це до завтра, — вирішив я.

Мене аж ніяк не приваблювала ідея шукати шлях до світла, пробираючись темними вулицями. І можливо — навряд чи, але цілком можливо — це просто була пастка. Навіть якийсь розумний сліпий, якого охопив відчай, міг би змонтувати таку штуку навпомацки.

Я знайшов пилочку для нігтів і присів навпочіпки, щоб очі опинилися на рівні підвіконня. За допомогою пилочки я накреслив лінію у фарбі, позначивши точний напрям джерела променю. А потім повернувся до своєї кімнати.

Я не спав годину або й більше. Ніч посилювала тишу міста, і звуки, що розривали її, викликали більший відчай. Час від часу з вулиці лунали нервові голоси, що аж зривалися від істерії. Від одного крику просто кров похолола в жилах — здавалося, що ця людина дістає жахливе задоволення від свого божевілля. Десь неподалік було чути нескінченний, безнадійний плач. Двічі я почув одиночні пістолетні постріли. Я щиро дякував тим силам, якими б вони не були, що допомогли зустрітися нам із Джозеллою.

Повна самотність була найгіршим станом, який я тільки міг уявити. Бути одному означало бути ніким. Компанія означала мету, а мета допомагала втримати хворобливі страхи на відстані. Я намагався відвернути увагу від звуків, думаючи про те, що мені доведеться робити завтра, післязавтра і в інші дні; про те, що міг означати цей промінь світла і як це може на нас вплинути. А плач на задньому плані тривав і тривав, нагадуючи мені про те, що я бачив сьогодні й побачу завтра…

Двері відчинилися, змусивши мене перелякано підскочити. Це була Джозелла з запаленою свічкою в руці. Її очі були розплющені й сумні, і вона плакала.

— Я не можу спати, — сказала вона. — Я налякана, жахливо налякана. Ви чуєте їх — усіх цих нещасних людей? Я не можу це витримати…

Вона прийшла до мене, як дитина, яка шукала підтримки. Не певен, що мені ця підтримка була потрібна менше, ніж їй.

Вона заснула раніше за мене, поклавши голову мені на плече.

Спогади про цей день ніяк не хотіли залишати мене у спокої. Та все ж я заснув. Останньою згадкою був ніжний та сумний голос дівчини, яка співала:

Не ходити нам у парі…

6 Зустріч

Коли я прокинувся, то почув, що Джозелла вже порається на кухні. На годиннику була майже сьома. Коли я пережив незручну процедуру гоління з холодною водою та перевдягнувся, квартирою вже плив запах тостів та кави. Зайшовши на кухню, я побачив, що дівчина тримає сковороду над примусом. Вона мала холоднокровний вигляд, який важко було пов’язати з переляканою постаттю вночі. І поводилася теж по-діловому.

— Боюся, що молоко є лише згущене. Холодильник не працює. Але всі продукти в нормі, — сказала вона.

Якусь мить мені важко було повірити, що оця практично вдягнена дівчина, яка стоїть переді мною, вчора нагадувала видіння з балу. Вона вибрала собі темно-синій гірськолижний костюм, а на ногах у неї були міцні черевики, над якими виднілися білі верхівки шкарпеток. На поясі з темної шкіри висів чудовий мисливський ніж, що замінював середньовічну зброю, знайдену мною вчора. Не знаю, в якому одязі я очікував її побачити та й чи думав про це взагалі, але практичність її вибору була аж ніяк не єдиним враженням, яке я дістав, побачивши її.

— Як ви думаєте, мені пасує? — спитала вона.

— Надзвичайно, — запевнив я її. І глянув на себе. — Хотів би я бути таким передбачливим, як ви. Домашній одяг не дуже підходить для роботи.

— Так, ви могли б вдягнутися краще, — погодилася вона, відверто глянувши на мій зім’ятий костюм.

— Це світло, що було вчора ввечері, — продовжувала вона, — ішло з Університетської вежі — принаймні я в цьому впевнена. У цьому напрямку більше немає нічого примітного. І відстань, здається, теж підходить.

Я зайшов до її кімнати і глянув на подряпину, яку вчора зробив на підвіконні. Як Джозелла й казала, вона дійсно вказувала просто на вежу. Зараз на щоглі цієї вежі тріпотіли два прапори. Один могли підняти випадково, але два точно були свідомим сигналом, денним еквівалентом світла. За сніданком ми вирішили відкласти нашу заплановану програму і спочатку навідатися до вежі.

За півгодини ми вийшли з квартири. Як я й сподівався, фургон, який стояв посеред вулиці, не привернув уваги мародерів і залишився не пограбованим. Не зволікаючи, ми кинули валізи, які дістала Джозелла, до кузова поруч із протитриффідним приладдям і поїхали.

Людей на вулицях було мало. Мабуть, утома та прохолода в повітрі змусили їх зрозуміти, що настала ніч, і вони ще не вилізли з тих місць, де ночували. Ті, кого ми побачили, більше трималися стічних канав, ніж стін, як вчора. Тепер більшість з них держала в руках палички або шматки дерева, простукуючи ними шлях вздовж бордюру. Так рухатися було набагато легше, ніж чіпляючись за фасади будинків з їхніми входами та виступами, а завдяки постукуванню зменшилася частота зіткнень.

Ми проїхали вперед без особливих труднощів і повернули на Стор-стрит, у кінці якої побачили Університетську вежу.

— Обережно, — сказала Джозелла, коли ми звернули на порожню дорогу. — Здається, там щось відбувається біля воріт.

Вона мала рацію. Коли ми наблизилися, то побачили невеличкий натовп за межами вулиці. Учорашній день виробив у нас відчуття відрази до натовпів. Я звернув на Гавер-стрит, проїхав ярдів п’ятдесят і зупинив машину.

— Як ви вважаєте, що там відбувається? Дізнаємося чи краще вшиємося звідси? — спитав я її.

— Мені хотілося б дізнатися, — одразу ж відповіла Джозелла.

— Добре. Мені теж, — погодився я.

— Я пам’ятаю цей район, — додала вона. — За будинками є якийсь сад. Якщо ми туди дістанемося, то зможемо побачити, що там відбувається, не втручаючись у події.

Ми залишили машину й рушили вулицею, з надією вдивляючись у підвальні поверхи будинків. У третьому ми натрапили на відчинені двері. Прохід вів через будинок просто до саду. Це місце належало приблизно до дюжини будинків і було дуже цікаво розташоване: більша