Артем Чапай - Авантюра XL

у болотах, людина вижити не може! вас комарі за годину з’їдять!

— виживемо.

довго йшли дорогою повз піонертабори,

співали пісень із подорожніми —

п’яними кубинськими піонерами-ґуса́но.

познайомились також із кількома дітьми, які з батьками

виїхали на пікнік. ці Фіделя любили.

попри всю мою критику, можу вдатися до одного узагальнення:

майже всі ті,

що критикували уряд,

чомусь виявлялися виродками стосовно нас:

використати, обібрати, обманути.

це ж іноземці. лохи — на те вони й існують.

а революціонери, хай з ними не погоджуєшся,

хай їхні мізки часом здаються промитими,

вважали за необхідне показати Кубу й кубинців

зі щонайкращого боку, і тут уже не майже,

а в усіх абсолютно випадках

виявлялися людьми кришталевої чесності.

зуб даю.

діти-революціонери показали нам, де краще поспати,

де набрати чистої води. попередили,

щоб у воду не особливо заходили, бо на болотах

водяться якісь прісноводні крокодили.

«але на березі вони на вас не нападуть».

усе одно я потім пішов у кущі,

бо щось від страху срати захотілося.

мій рюкзак рвався вже давно,

останнім часом по кілька разів на день.

а в Матансасі поламався ще й намет Сімона:

тріснула рама, на яку треба кріпити стінки,

щоб стояв.

дрочили ми його, дрочили

години півтори.

так і не встав.

довелося просто лягти на пісок у спальниках,

а наметом укритися.

під шатрами добре спати:

не треба сі накривати,

ані гріє, ані пріє

через дірки вітер віє…

одна проблема: комарі справді виявилися скаженими.

але ми вижили, хе-хе.

невиспані встали на самісінькому світанку,

подивилися на гостинне болото

та й подалися далі півостровом —

до Затоки Свиней. власне,

заради неї ми й перетнули

цілий острів з півночі, від Варадеро, на південь.

біс його знає, як так виходить,

але пам’ятаю, що ми ночували на півострові ще одну ніч.

наче й не такий він великий, наче нас і підвозили

якісь вантажівки — раз із металобрухтом,

іншого разу відкрита, з купою мішків

якогось незнайомого коренеплоду.

ця машина зупинялась у кожному селі,

скидаючи по кілька мішків під крамницями.

уночі ми накупили досхочу хліба й нажерлися

на десять центів.

я потім зрозумів, чому старий продавець

дивився на нас зі злістю: це був магазин для кубинців,

і він не хотів, щоб дешевизною за рахунок спільної праці

користувались іноземці.

але конкретно нас йому було шкода.

тож він на нас і злився. і на себе. але хліба продав.

Куба й так некваплива, але на цьому півострові

час ледве повз. мені здавалося, що ми сунемо ним

уже з тиждень: якісь зустрічі, розмови,

автостоп по десять кілометрів за раз

або більше, але із зупинками під кожним стовпом.

«сюди дійшли найманці» —

висить плакат в одному місці.

«тут була команданція Фіделя Кастро» —

в іншому.

«тут полягло стільки-то кубинців,

відбиваючи найманців».

отак ми дісталися самого пляжу Хірон,

де 1961 року висадились найманці імперіалізму.

похмуре місце, як на мене. посеред боліт,

де майже нічого нема. а в музеї надивилися на зброю,

на фото півострова до революції,

коли селяни суто руками видобували торф і вугілля

та носили їх на своєму горбі.

щовечора жахливі комарі…

я був пригнічений.

почався дощ, але ми й під ним

викупались у Затоці Свиней — на пам’ять.

ховалися від дощу. ішли порожньою дорогою.

ще там чомусь були сміттєзвалища,

там і сям, упродовж десятка кілометрів.

від них несло трупним запахом.

дощ ненадовго вщух,

ми простували далі,

і на телеграфному стовпі я побачив орла.

— дивися, Сімоне, Великий Орел! ми так давно його не бачили. отже, правильною дорогою ідемо.

ми підійшли ближче.

виявилося, що то не орел, а стерв’ятник.

сидів, напіврозпустивши крила, роззявивши дзьоба,

і пильно стежив за нами.

стало моторошно.

ми так більше не могли, тож зупинили туристичний автобус.

і якщо доти на півострові Сапата ми нескінченно довго

блукали серед застиглого часу —

тепер доїхали в кондиціонованому повітрі за одну годину.

ми вийшли з туристичного автобуса на виїзді назад на трасу,

заплатили по кілька доларів і під зливою

домчали

до бару. бар виявився валютним.

щоб нас не вигнали, мусили мало не розоритися на чаї.

коли злива вщухла, уже знову вечоріло,

але ми пішли на трасу й заходилися ловити машину

серед безлічі кубинців.

на Кубі автостоп — це не понти. майже всі місцеві так їздять.

більш того, є спеціальні працівники Мінтрансу —

їх називають «жовті», за кольором форми, —

то ці на спеціальних зупинках для автостопа

зупиняють машини й садять по стільки-то людей у кузови.

згідно з чергою.

черга на автостоп! плата, як за автобус.

якщо зупиняєш машину не на зупинці, не через «жовтого» —

платиш, скільки скаже водій. значно більше.

часом водій порожньої вантажівки

набирає в кузов по тридцять-п’ятдесят людей, за гроші.

буває, що підвезуть безкоштовно, суто

з симпатії.

коли ж платити,

з нас брали рівно стільки ж, як і з кубинців. дорого. навіть для нас.

а як подорожують кубинці, маючи зарплати по тридцять — п’ятдесят баксів, —

узагалі не уявляю.

* * *

сяк-так ми дісталися повороту на місто Сьєнфуеґос.

дивний якийсь період: знову надходила ніч.

сірі дні зміняють темні ночі.

на трасі стоїть безліч кубинців, усі хочуть кудись доїхати.

водії один за одним відмовляються брати нас, іноземців.

уже зовсім стемніло. стає ще одна вантажівка.

розуміємо, що сьогодні це може бути остання.

водій набрав у кабіну людей сім, на нас не звернув увагу.

на кузові стоїть якийсь підйомний кран.

ми вирішуємо лізти-таки туди.

машина поволі рушає, ми намагаємося на ходу вдертися.

я підштовхую Сімона під сраку. він уже нагорі.

перехиляється, щоб підтягнути мене.

я вже підвис на відкритій платформі кузова,

але ноги досі внизу.

і тут віє вітром, мене накриває тентом,

яким ми двоє перед тим укривалися від дощу.

я ніфіга не бачу, ноги затягує під колесо,

а Сімон тягне мене за комір нагору.

— а-а-а-а-а, бля, пусти, не заважай, сам залізу!

я вже закинув одну ногу й починаю закидати другу,

але тут з-за спини нахиленого Сімона

падає гітара.

бля!

я зістрибую вниз і біжу по гітару,

підбираю й біжу вслід за машиною,

але та вже набрала швидкості, я відстаю,

— стрибай, Сімоне!

— не можу, ноги поламаю!

— бля, стрибай!

— зустрінемось у Санта-Кларі!

— як?!?

Сімон зникає в темряві, я злющий стою з його гітарою на трасі.

15

спершу я злюся на Сімона, що не давав мені залізти самому.

потім думаю: він же щиро хотів допомогти.

тоді злюся на срану гітару, як на живу істоту.

потім на кубинську владу, яка лякає кубинців щодо іноземців.

тоді на саму ситуацію.

в Сімона з собою половина моїх речей,

у мене — його. як і де ми зустрінемося?

іду по трасі, щоб не злитися стоячи,

а хоч трохи розвіяти своє переповнене почуттями

горло.

рюкзак знову рветься, я матюкаюсь і скидаю його на землю.

в’яжу чергового вузла й перепаковуюся.

злюсь і стоплю машини.

звісно, ніхто не стає. нарешті один далекобійник зупиняється,

я розповідаю ситуацію, він каже, що підвезе:

— скільки даси?

та йоли-пали. пропоную трохи.

— та це не гроші.

мало не прямим текстом

посилаю його. та й пензлюю пішки

нічною трасою.

і мені починає подобатися!

урешті, це ж так приємно. я сповільнююсь

і спроквола йду крізь ніч.

у голові проясняється. врешті,

я все одно маю все потрібне для життя.

та й чи багато треба? якщо ми навіть не зустрінемося зовсім —

бо немає ані телефону, ані інтернету —

я просто можу мандрувати сам,

а побачимося ми вже, як відлітатимемо назад.

і мені цей варіант уже здається