Артем Чапай - Авантюра XL

зараза, теж якось пробував звести нас —

оцього його ходу я тоді так і не зрозумів.

а дівчина лягла поруч із ним.

як він потім розповів Сімонові, терлася вночі об нього,

а він удавав, що спить.

хоча ніхто, крім дітей, на веранді тієї ночі так і не заснув.

і то не через еротичні переживання:

малих ми сяк-так укрили простирадлами,

а дорослих цілу ніч жерли комарі. люті звірі.

маю я оцю манічку: «ідьом пагаварім».

на ранок поговорив із дівчиною, і вона сказала,

що надто мало мене знає, що так швидко вона не може,

чмокнула мене в губки, побіжно,

на тому й постановили.

звісно, не факт, що мене цілком попустило, але

вже принаймні якось зрозуміло, шо нє.

якщо точно знаєш, якось легше.

усе одно ловив кожну мить її дотику,

коли ми йшли трасою й бавилися,

штовхаючи одне одного в плече.

цікаво, що вона відчувала:

з одного боку, наче й підігрівала мене,

а з іншого — як воно, коли ти жінка

і до тебе постійно намагається доторкатися

чувак, якого ти не хочеш?

надвечір ми нарешті дісталися Матансаса.

наче так близько, а їхати два дні.

на Кубі взагалі з транспортом проблеми,

якщо тільки ти не їдеш із пункту А до пункту Б

багатеньким туристом.

ми заходилися шукати, де б чого поїсти.

з їжею та сама історія. теж постійно дивувало:

їдять кубинці якесь гівно — типу совкових котлет у тісті,

і майже всі курять — і чоловіки, й жінки,

а тривалість життя при цьому майже як у Японії.

звісно, безкоштовна медицина, хуйо-мойо.

але більше, напевно, клімат: стабільний і теплий.

і, звісно, те, що всі розслаблені. ніякого поспіху,

не напружуються, не віддаються стресам.

не те що ми, ґрінґо. наче всі вже погодилися

на якусь совкову кафешку з котлетами в тісті

по одному кубинському песо (п’ять центів) —

але Сімон мусив зчинити стрес,

заявивши, що він таке їсти не буде.

і от уся чесна компанія мусить шукати щось

інше.

— Сімоне, та ти заїбав! — мирно починаю я.

— no mames («іди нахуй», тільки ще образливіше: «припини смоктати»).

— але справді…

— але справді, no mames!

— ти охуїв? шо, блядь, за егоїзм…

— та пішов ти в пизду.

— семеро людей мають десь лазити, бо лише ти один невдоволений, уйобок!

— а лопаткою по їбальцю?

— а ти спробуй!

— е-е, ану розійдіться, джигіти, — втручається Рауль.

французка й негритянка дивляться на нас із острахом.

здається, це була найбільша наша сварка

від самого початку подорожі.

я у фрустрації, що з негритянкою нічого не виходить,

Сімонові треба захищатися, бо його попускають при дівчині.

— що це було? — трохи згодом і спокійніше питає Сімон. англійською, бо сам на сам.

— а ти подумай. усі ж наче вже домовилися…

— я цього не чув…

— ну добре, вибач. непорозуміннячко вийшло. eine kleine Mißverständnis[54].

— та, фігня. буває.

ми купались у морі у шторм уночі, і тут я вже

розважився на славу. ітогі подвєдьом:

порвав труси, давно ношені, останні.

порвались навпіл, просто по лінії долі,

як і в Масунте, де не одні труси пікантно розійшлися,

перш ніж я зрозумів, чому в Голлівудах усі купаються в шортах.

по цілій сраці аж до гумки. негритянка довго сміялася.

зате нарешті у воді я облапав її як хотів

під приводом активних ігор: носив на руках,

садив собі на плечі, підкидав із води, щоб пірнала.

блін, і все-таки це збуджує: я такий світлий,

вона така темна — поруч видаємося прекрасними й гармонійними,

як інь і ян, як чорна кішка й білий кіт, ех-х-х-х.

поклали спати жінок і дітей у намет на пляжі,

а самі накрили всі речі протидощовим тентом

і привалили з обох боків власною вагою,

щоб уночі ніхто нічого не вкрав:

спали на велелюдному пляжі,

навколо сновигали незрозумілі типочки.

наступного ранку ми розпрощалися.

нам із Семенком

(як його встигла охрестити по інтернету моя мама)

на захід, решті додомцю.

на прощання я нарешті подарував Раулеві свій мобільний,

бо вже півроку ним не користувавсь,

а кубинцям мобільних не продають,

бо заборонено. абсурд якийсь. хто не в курсі,

у них навіть інтернет

різний для кубинців і для іноземців:

кубинці, якщо тільки не благонадьожні до нудоти,

можуть ходити лише по окремих сайтах.

ага, і ще. реєструвати імейл можуть тільки

на корреодекуба.ку — де під час реєстрації

треба вказувати домашню адресу і номер паспорта.

ми багато сперечалися з Сімоном:

що з кубинських реалій можна виправдати, а що ні

блокадою й ідеологічною війною з боку Штатів.

нам було не зовсім по дорозі,

а точніше, зовсім не по дорозі,

однак якийсь дядько запропонував завезти нас

на пляж Варадеро. і ми не пошкодували.

якщо мексиканський Масунте був найкращим

океанічним пляжем, із величезними хвилями

та драйвом,

то Варадеро — найпрекрасніший морський пляж,

який я будь-коли бачив.

заходиш у прозору-препрозору,

чисту-пречисту та спокійну воду.

дуже-дуже повільно глибшає. ти пливеш

і бачиш під собою дно на десять метрів.

а коли пропливаєш двісті метрів —

знову стає мілко, бо течією намело

неначе піщаний вал, і ти стоїш на ньому,

вже далеко від берега, але по пояс у воді —

і лише після піщаного валу

вода стає не світло-блакитною,

а темно-синьою, і ти пливеш у глибини…

є ще такий плюс, що на тому валу, де тебе ніхто не побачить,

можна зняти труси і плавати в теплій воді голим.

тепло сочиться по яйцях, плаваєш збуджений,

намагаєшся плисти лише брасом, поширше розкидаючи ноги,

тебе обмиває, вода несе млість по животу…

мене дивувало, що в Мексиці й на Кубі

ми так і не знайшли нудистських пляжів,

де можна ходити і плавати голим серед інших,

щоб до тебе при цьому нормально ставилися.

може, це католицизм у Мексиці

і псевдосоціалістичний консерватизм на Кубі?

доводилося плавати наголяса або вночі,

або отак, як на Варадеро, приховано.

там-таки, на Варадеро, ми зайшли до крамниці

купити карту Куби, щоб знати хоч, куди їдемо.

виявилося, що й карт для кубинців теж немає —

є тільки туристичні. дорогі. тому я просто

схематично перемалював карту

до свого записника.

ми пішли на трасу.

спершу нас підвезли на дорогущих машинах,

які продаються тільки іноземцям.

експедитори, які їх переганяють,

їздять по троє-четверо. начальникові

ми сподобалися чимось.

далі — їхали на бричці, запряженій мулами,

з простими селянами.

ті запросили нас дорогою назад зазирнути

подивитися, як вони живуть за народної влади Кастро.

запропонували саркастично, треба сказати.

далі підвіз дядько, який розвозив хліб

від села до села. теж бричкою.

їхав, сміявся й часом ліниво підганяв

лінивого мула:

— му-у-ля! му-у-ля!

«муля» скоса позирав на господаря й не поспішав.

на одній із зупинок ми побачили,

що є й кубинці, які їздять на дорогих іномарках.

мажористі такі молодики — дітки компартійних босів.

до вечора ми дісталися півострова Сапата

(не плутати з Еміліано Сапата).

ночували, відповідно, в болотах Сапата.

на з’їзді з траси вперше побачили, як ґуса́но[55]

(кубинці-контрреволюціонери)

поводяться з іноземцями.

під’їздить хлопець років двадцяти на ровері.

— а, ви голодні? у мене якраз тато кухар. швиденько щось вам зготує. оце вам пощастило!

виходить тато, схожий на

власника отого хостела в Сан-Кристобалі:

чухає волохатими жирними пальцями

волохате жирне пузо.

— та я вам зараз за півгодинки зроблю по­поїстоньки. якихось двадцять доларчиків.

— ви шо, гоните?

— та то тепер усе таке дороге…

— та ми ж уже не лохи. ми в Гавані за три долари на день жили.

— ви знаєте, скільки я податків плачу, щоб мати дозвіл утримувати іноземців? клятий Кастро!.. о! а ще можете в нас переночувати. всього два­дцять доларів з носа.

— нє, ми маємо намета. десь заночуємо.

— та ви що, подуріли? та там,