Кулик Степан - Відродження-2, Кулик Степан

Розділ 9

Усю наступну добу ми їли і спали. Спершу добряче вимокли в обіцяній гарячій купелі, а потім був щедро накритий стіл та м'яка постіль. Дівчата, щоб зробити мені приємне, спробували натякнути, що вони не проти наш відпочинок суттєво урізноманітнити, але я вдав, що не розумію.

По-перше, — я справді неймовірно вимотався і хотів банально відіспатися.

По-друге, — Оленка, незважаючи на старання Сашки, все ще не відійшла від «пестощів» Керима і її сідниці були ще далеко не в найкращій формі. Принаймні сісти не пробувала. Навіть їла стоячи. Зрозуміло, що це все більше психологічна травма, ніж реальна, зусилля Горобчика не пройшли марно, навіть синців не залишилося, але яка різниця, якщо дівчині не комфортно? Та й Сашка, після першого в житті мінету, перебувала в якійсь прострації, не розуміючи, чи соромитися їй свого вчинку, чи навпаки — пишатися? Вона то червоніла ні з того, ні з сього, то навпаки починала поводитись розв'язано і вульгарно, — раз у раз кидаючи двозначні натяки. А тому все закінчилося обнімками з більш досвідченою подругою і схлипуванням на її плечі.

Так що моє наказове: «Всім спати! Завтра важкий день!» — ніхто не намагався заперечити. А навіть прийняли з вдячністю. Ось і зрозумій їх… Самі запропонували, і самі раді, що я відмовився. Мозок вивихнути можна.

Загалом так ми й чергували застілля зі сном. Поки не настав наступний ранок, і посланець не приніс одяг для дівчат і акумулятор для бластера мені. Крім цього, Касперський передав три досить потужні ліхтарики із запасними батарейками та дванадцять пакетів АРП* (*аварійний раціон харчування).

— Збирайтеся, — додав посильний. — Рівно о десятій машина чекатиме біля входу.

Через дві години біля будинку кілька разів вимогливо просигналив автомобіль, а через кілька хвилин почувся стукіт у двері. На той час ми були повністю готові, так що не змусили на себе чекати.

Перед під’їздом до будинку стояв невеликий мікроавтобус із емблемою зі щита та схрещених мечів на кузові та написом «Поліція». Водій, молодий, чубатий хлопець у бейсболці, побачивши нас, вийшов і відчинив двері до салону.

— Добрий ранок. Прошу сідати. Тимур Геннадійович просив передати, що через несподівані збори в мерії не зможе особисто вас проводити. Але всі домовленості в силі. Мені доручено відвезти вас на об'єкт.

Власне, у присутності Касперського жодної потреби не було. Завдання я одержав і від нього, і від Системи. Залишилось виконати.

Їхали недовго. Менше години. Спершу вискочили на кільцеву, потім перетнули добряче порепану, стародавню шестисмугову автомагістраль… навіть не уявляю, з яким із сусідніх міст вона з'єднувала наше. Географію в школі я просто відвідував, не бачачи сенсу запам'ятовувати інформацію, яка ніколи в житті не знадобиться. Оскільки люди давно перестали подорожувати, здебільшого народжуючись і помираючи в тому самому місці. Та й як подорожувати, якщо сил ледве вистачає добратися від пункту здачі крові до своєї лежанки?

Якийсь час дригоніли по роздовбаній ґрунтовці, з одного боку якої темнів густий ліс, а з іншого — рясно поросле верболозом і вільхівником — занедбане поле. Та й самі дерева виглядали наче обпалені. Стовбури темні, листя покручене… Потім звернули в той ліс і їхали ще хвилин п'ять, поки не зупинилися на невеликій, метрів п'ятнадцять у діаметрі, галявині. У центрі якої височів бетонний куб, розміром з кімнату в малолітражній квартирі. На картинках у книгах схоже виглядав ДОТ під час останніх світових воєн. Коли земляни ще воювали між собою, а чи не з прибульцями.

З нашого боку — на пів стіни металеві двері. Навіть здалеку виглядає солідно і незламно. Одне слово — бункер.

— Ось ключ, — водій простягає мені невелику пластикову пластину, рясно всіяну безліччю різнокаліберних отворів.

— І куди його? — питаю машинально, хоч і сам уже бачу.

У правому верхньому кутку невелика пластина приклепана поверх основного листа. Підходжу, відсовую. Все вірно, під нею вертикальна проріз акурат під розміри ключа. Вкладаю його в проріз. Пластина входить щільно, займає певне, суворо відведене під неї місце. Потім лунає тихе клацання. Тиша... і характерне шипіння повітря, що стравлюється з пневматичної системи. А ще через хвилину стулка повільно, виштовхувана потужною гідравлікою, піднімається вгору, як кришка люка і застигає у верхньому положенні, відкриваючи темний отвір лазу. З бункера віє затхлою вогкістю, пліснявою і трупним смородом. Якби хтось запитав зараз, то я б точно відмовився туди лізти. Але пізно. Назвався грибом, не кажи що не твої сани.

— Мені наказано чекати вас тут дві доби, — хлопець простягнув мені якусь чорну коробочку розмірами з товстий портсигар. — Тримайте біля себе. Це одноразовий передавач. Сигнал отримає особисто пан поліцмейстер. Якщо затримаєтеся всередині довше двох діб, натисніть кнопку, коли виберетеся. За вами приїдуть. У мене все. Успіхів…

— Фу, як смердить… — зморщила носик Олена, підійшовши до лазу. — Ми ж потім від цього смороду не відмиємося.

— Подумаєш, — пирхнула Сашка. — Цікаво, що ти сказала б, поживши пару днів на міському сміттєзвалищі? Прибери волосся під шапочку, не так вбере запахи.

— Брр… — здригнулася білявка. — Не хочу навіть думати про це. Жити на сміттєзвалищі… яка гидота. Невже тобі доводилось?

— Нам… І, як на мене, то краще на сміттєзвалищі, ніж усякій сволоті… — почала Сашка, але мені ця перепалка на самому початку шляху була ні до чого, і я обсмикнув дівчину.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍