Інна Земець - Збій системи, Інна Земець

            - Валі нема в приймальні, тож…

            - Я чекав, коли вона вийде – ця розмова не при свідках за дверима.

Серце калатало десь у п’ятах і я ближче притулилася до дверей, шукаючи точку опори. Гліб уважно на мене глянув і відійшов подалі, аж до самого вікна.

            - Анна, сідайте де вам зручніше.

У себе вдома було б ідеально, та підійшла до крісла і примостилася на самий край, а він обрав місце навпроти. Ми сиділи, ховаючи одне від одного очі і мовчали, я чекала його слів, він їх сутужно добирав.

            - Анна, я мушу запитати вас дещо… Це стосовно суботнього вечора.

            - Так, я зрозуміла, Гліб.

Він різко підвів на мене обережний погляд, а я свій повний сорому ховала.

            - Певні події того часу, чомусь частково стерлись з моєї пам’яті.

Чорт, шкода що частково, хоча може саме та частина, яку і не варто було б згадувати?

            - І як не намагаюсь підібрати слова, а краще вже не сформулюю, - він стукнув кулаком себе по коліну і набрав повні груди повітря. – Я зробив щось неприйнятне?

Тобто, спогадів таки обмаль. Викручуйся, притрушена, іди по мінному полю.

            - До певної міри. Проте, жодних претензій я до вас не маю.

Він зблід ще більше і тихо прочистив горло.

            - До якої саме міри, Аня? Я прошу дати мені відверту відповідь.

            - Не хочу деталізувати, просто ще раз запевняю – жодних проблем.

            - Це не відповідь.

Він терпів це хвилину, другу, а потім не витримав паузи.

         - Я тебе прошу, скажи мені хоч щось. Претензій до мене не маєш? Це ніби якась  формальна заява про відмову від судового позову. І як можу таким вдовольнитись? Мені потрібне знати, що саме ти не хочеш мені нагадувати. Що я зробив? За що маю вибачатись?

      - А чого взагалі ти вважаєш, що мусиш за щось вибачатись? Я дійсно не хочу в деталях переповідати події того вечора, але…

            - О, ні, тільки не починай знову про «претензій не маю»! Я тебе до чогось змусив?

Безсовісна ти гадюка, Аня. Самій би зізнатись, що це ти скоріше вибачатись маєш.

            - Ні, в жодному разі такого сказати не можу.

            - А що можеш?!

Він підійшов до мене майже впритул і присів так, щоб на рівні моїх очей бути.

            - Аня, будь ласка, скажи, - він обережно взяв мене за руку. – Що було?

Руку з його пальців висмикнула, глибоко подихала і подивилась прямо в його очі.

            - Все було добре. Принаймні, одному з нас так точно, - я навіть підсолодила ці слова посмішкою та підфарбувала густим червоним кольором на щоках. - І все – більше говорити про це не буду. Сподіваюсь на твоє розуміння.

До себе повернулась на ватяних ногах і ледь до стільця доповзла. Один день пережила, далі може покращає. Та не кращало. Я щоранку тягла себе на роботу, як теля на бійню. Після від’їзду пана Ксав’є приводів для особистих зустрічей з Глібом поменшало аж до повної відсутності, решта роботи була суто кабінетною, з документами, та витримала я лиш до кінця тижня. Останньою краплиною стала моя шаль, що тихо і непомітно з’явилась на моєму столі ще до мого приходу. Поки в п’ятницю Валя з дівчатами були в кафетерії, я завітала до Ігоря. Переглядаючи штатний розклад і свої обов’язки я підмітила, що формально – «слуга двох панів», тож звільнити мене могли і Гліб і його перший заступник.

        - Ігор, приділи мені хвилинку уваги, якщо вільний.

        - Так, звісно, - він підвівся мені на зустріч і запросив в кабінет. – Чим можу допомогти?

        - Звільни мене будь ласка. Заяву написала – потрібен твій підпис.

        - Що трапилось? – він нахмарив обличчя і підсунувся ближче.

    - Абсолютно нічого. Я просто хочу спокійнішої роботи, а повернутись на старе місце Гліб не дозволить, тож я просто шукатиму іншу.

        - Я не можу тобі допомогти. Твій перевід сюди – особисте рішення Гліба, тільки він може підписати твою заяву.

         - Ні, як юрист і людина, що вміє читати, можу запевнити – це повністю в твоїй юрисдикції. І прошу я про це не тільки, як підлегла, а як подруга Валентини.

Він усміхнувся і відкинувся на спинку.

           - А якщо і цього замало, шантажуватимеш?

Я лиш на секунду задумалась і рішуче відмела цю огидну ідею.

            - Ні. Але сподіваюсь ти підеш мені на зустріч і візьмеш на себе це рішення.

            - І його наслідки, - додав свій аргумент Ігор.

        - Так, і наслідки. Адже те, що я змушена тебе просити про допомогу, це один з наслідків мого давнього рішення, допомогти вам з Валентиною вивільнити собі трохи часу.  Я маю свої резони вчинити саме так і не інакше. І якщо ти відмовиш, я просто перестану ходити на роботу, що напевно  зіпсує моє резюме. Ти справді відмовиш мені у допомозі та відмахнешся від можливості віддячити мені за підтримку?