Луїза Мей Олкотт - Маленькі чоловіки

занурив носа в кухоль і не наважився розлучитися з ним доти, поки Демі не розсмішив всіх, промовивши, як завжди, задумливо й серйозно:

– Як же Нен може нам допомогти? Адже вона сама шибайголова…

– Ось в тому-то й справа, – відповіла пані Баер. – Їй так само потрібна ваша допомога, як вам – її, тож сподіваюся, ви подаватимете їй гарний приклад.

– Вона теж буде маленьким джентльменом? – запитав Роб.

– Їй, напевно, дуже хотілося б цього, – засміявся Томмі. – Адже так, Нен?

– Ні, не хотілося б. Я ненавиджу хлопчаків! – запально вигукнула Нен.

У неї сильно свербіла рука, тож в голові роїлися думки про те, що не варто було наражати себе на небезпеку, а показати свою мужність в більш розумний спосіб.

– Мені дуже шкода, що ти ненавидиш моїх хлопчиків, – сказала пані Баер. – Вони можуть бути дуже милими, якщо забажають. Бути ввічливим неважко – для цього потрібно просто поводитися з іншими так, як ми хотіли б, щоб ставилися до нас[4].

Пані Баер говорила з Нен, але хлопчики почали підштовхувати один одного ліктями. Вони, мабуть, взяли до відома слова своєї наставниці й вирішили хоч на певний час стати справжніми маленькими джентльменами. У всякому разі, за столом раз у раз чулося: «будь ласка», «дякую», «ні, сер», «так, мем».

Нен не говорила нічого, але сиділа смирно, хоч їй дуже хотілося вщипнути Демі за те, що він, як їй здавалося, «величався». Після вечері вона, мабуть, забула свою ненависть до хлопчаків і гралася з ними в хованки, поки не стемніло. Надутий Качан крутився коло неї й кілька разів давав їй смоктати свого льодяника. Це, мабуть, остаточно пом’якшило її серце, бо, йдучи спати, пообіцяла:

– Коли привезуть мій волан, я дозволю вам всім користуватися ним.

Прокинувшись вранці, Нен не забула про свою обіцянку й насамперед запитала:

– Мої речі вже привезли?

А коли їй сказали, що це станеться пізніше, то не на жарт роздратувалася й почала так жорстоко знущатися зі своєї ляльки, що Дейзі аж злякалася. До п’ятої години Нен не знаходила собі місця, а потім кудись зникла. Ніхто, втім, не зазначив цього до самої вечері, бо всі чомусь були впевнені, що вона пішла на пагорб разом з Томмі й Демі.

– Я бачила, як дівчинка дуже швидко крокувала алеєю, – сказала Мері-Енн, яка саме принесла заварний пудинг і почула, що всі запитують одне в одного: «Де Нен?».

– Невже вона втекла додому? – з тривогою вигукнула пані Баер.

– А, може, пішла на станцію за своїми речами? – припустив Франц.

– Ні, це неможливо, – заперечила пані Баер. – По-перше, вона не знає туди дороги, а, по-друге, навряд чи зможе зрушити скриню з місця, а не те що тягнути її два кілометри.

– І все-таки дуже може бути, що вона пішла саме на станцію – на неї це так схоже, – сказав пан Баер, беручи капелюха, щоб вирушити на розшуки втікачки. Але не встиг зробити й кроку, коли Джек, який сидів біля вікна, здивовано скрикнув, і всі кинулися спочатку до вікна, а потім до дверей.

Маленька панна Нен таки тягнула щось важке, зав’язане в полотняний мішок. Розчервоніла, втомлена, покрита пилом, вона, побачивши хлопчиків, полегшено видихнула й сіла на скриню, склавши свої втомлені ручки.

– Я не могла більше чекати, тому пішла й забрала свої речі сама, – пояснила вона свою відсутність.

– Але ж ти не знала дороги, – здивувався Томмі.

Інші хлопчики й Дейзі дивилися на Нен в усі очі, захоплюючись її подвигом.

– Це не проблема. Я завжди знаходжу дорогу й ніколи не гублюся.

– Але ж до станції майже два кілометри!

– Так, це далеко, доводилося кілька разів відпочивати.

– А твоя скриня… що, не дуже важка?

– Дуже важка й така неоковирна, що в мене мало руки не відвалилися, поки дотягла її.

– Не розумію, як начальник станції дозволив тобі взяти скриню, – сказав Томмі.

– А я в нього й не питала. Він сидів у маленькій кімнатці, де видають квитки, й не бачив мене. Скриня стояла на платформі, я пішла і взяла її.

– Біжи швидше на станцію, Франце, а то старий Додд подумає, що скриню вкрали, – сміючись, сказав пан Баер. Його, як і всіх інших, розсмішила холоднокровність Нен.

– Адже я говорила тобі, Нен, – сказала пані Баер, – що ми самі поїдемо за твоїми речами, якщо їх не привезуть сьогодні. Іншим разом постарайся бути терплячою – мало що може трапитися з тобою, якщо ти захочеш бігати незнайомими дорогами, як сьогодні. Обіцяй мені це, бо інакше я боятимуся випустити тебе з поля зору, – і вона витерла пил з розчервонілого личка Нен.

– Добре, я більше так не робитиму. Тільки тато завжди говорив мені, що ніколи не слід відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Ось я й вирішила не відкладати.

За вечерею Нен, на превелике задоволення хлопчиків, розповідала про свої пригоди: як люто гавкав великий собака, визираючи з-за паркану, коли вона проходила повз, як голосно сміявся дорослий чоловік, показуючи на неї пальцем, як незнайома жінка дала їй коржик, як її капелюх впав у струмок, коли вона нагнулася, щоб напитися води.

– Погодься, моя люба, що клопоту тоді додалося, – сказав пан Баер дружині, увійшовши до неї в кімнату після вечері.

– Так, я знаю, з Нен спочатку буде непросто. Але вона добра, великодушна дівчинка. За це я любила б її навіть тоді, коли б вона була ще більшим відчайдухом. Подивися, – і пані Баер звернула увагу чоловіка, як Нен щедро роздавала свої іграшки хлопчикам, ніби її скриня була бездонною.

Тож не дивно, що саме ця риса зробила «Круть-верть», як прозвали Нен, загальною улюбленицею. Тепер Дейзі вже не скаржилася на нудьгу, бо Нен придумувала нові ігри, а її витівки смішили всю школу не менше, ніж подвиги Томмі.

З якогось дива вона закопала свою велику ляльку й надовго забула про неї. Пролежавши в землі цілий тиждень, та вкрилася плямами. Дейзі прийшла у відчай, а Нен нітрохи не засмутившись, віднесла ляльку маляру, який працював у будинку, й попросила пофарбувати її в червоний колір, а очі зробити чорними й виряченими. Відтак підібрала їй відповідний одяг, прикрасила пір’ям і оголосила цю істоту індіанським вождем, який своєю чергою зняв скальпи з усіх інших ляльок.

Не роздумуючи й хвилини, вона віддала свої нові черевики маленькій жебрачці, бо їй раптом захотілося ходити босоніж. Вона змусила хлопчиків аплодувати їй і кричати «браво», бо влаштувала небачене доти дійство: зробила човен з двома великими, намоченими в скипидарі вітрилами, й підпалила їх, коли в сутінках