Сомерсет Вільям Моем - Тягар пристрастей людських

— Я мрію, щоб ти вмовила дядька Вільяма дозволити мені піти з Теркенбері. Мене вже нудить від нього.

Однак блекстейблський вікарій не так легко змінював заплановане; давно було вирішено, що Філіп залишатиметься у Королівській школі до вісімнадцяти років, а потім вступить до Оксфорду. Тож дядько й слухати не хотів про те, щоб Філіп негайно покинув школу, адже вони нікого не попередили і за семестр однаково доведеться заплатити.

— Отже, ти повідомиш, що на Різдво я закінчу навчання? — перепитав Філіп наприкінці довгої та болючої розмови.

— Я напишу про це містерові Перкінсу, і ми подивимося, що він скаже.

— Ох, коли мені вже виповниться двадцять один? Жахливо залежати в усьому від когось.

— Філіпе, тобі не слід так розмовляти з дядьком, — м’яко нагадала тітка Луїза.

— Хіба ти не розумієш, що Перкінс захоче, щоб я залишився? За кожного учня він отримує непогану копійчину.

— Чому ти не хочеш вступати до Оксфорду?

— А який сенс, якщо я не збираюся присвячувати своє життя церкві.

— Ти не можеш збиратися присвятити своє життя церкві, бо вже присвятив їй його, — заперечив вікарій.

— Тоді я не збираюся приймати сан, — байдуже озвався хлопець.

— Ким ти хочеш стати, Філіпе? — поцікавилася місіс Кері.

— Не знаю. Я ще не вирішив. Та ким би я не став, корисно буде знати іноземні мови. Значно доречніше буде провести рік у Німеччині, ніж стирчати у цій дірі.

Філіп не сказав, що, на його думку, навчання в Оксфорді буде не надто кращим за продовження шкільного життя. Йому страшенно хотілося стати незалежним. До того ж для шкільних товаришів він завжди залишатиметься собою, а Філіп мріяв утекти від них усіх. Хлопець відчував, що його шкільне життя було цілковитою невдачею, і мріяв почати все спочатку.

Його бажання поїхати до Німеччини випадково збіглося з деякими ідеями, що останнім часом обговорювалися в Блекстейблі. Часом до лікаря навідувалися друзі й приносили новини про навколишній світ, а ті, хто проводив серпень на морському узбережжі, теж мали власні погляди на життя. Вікарій чув, що деякі люди вважають старомодну освіту не надто корисною для сучасного життя, а нові мови набули більшого значення, ніж мали за часів його молодості. Чоловік не знав, що й думати: одного з його братів відправили до Німеччини, коли він не склав якісь іспити, тож у сім’ї вже був прецедент, але оскільки брат помер там від черевного тифу, цей досвід навряд чи можна було вважати безпечним. У результаті численних дискусій вирішили, що Філіп повернеться до школи ще на один триместр, а потім залишить її. Однак, коли він за кілька днів повернувся у Теркенбері, директор захотів з ним побалакати.

— Я отримав листа від твого дядька. Виявляється, ти хочеш поїхати до Німеччини, і вікарій запитує мене, що я думаю з цього приводу.

Філіпа вразили ці слова. Він розгнівався на опікуна за те, що той не дотримав свого слова.

— Мені здавалося, що це вже вирішено, сер, — відповів хлопець.

— Зовсім ні. Я написав, що, на мою думку, забрати тебе геть буде величезною помилкою.

Філіп одразу ж сів і написав дядькові різкого листа, не надто добираючи слів. Він так розлютився, що тієї ночі довго не міг заснути і прокинувся рано-вранці, похмуро розмірковуючи про те, як усі знущаються над ним. Кері нетерпляче чекав на відповідь, і вона прийшла за два чи три дні. Це був стриманий, розпачливий лист від тітки Луїзи, де йшлося про те, що йому не слід було писати дядькові такі речі, адже через них той страшенно засмутився. Філіп повівся недобре і не по-християнськи. Він мав би знати, що тітка з дядьком хочуть для нього лише добра; вони значно старші за нього й ліпше можуть судити, як йому буде краще. Хлопець стиснув кулаки. Він часто чув ці аргументи й однаково не розумів, чому їм слід вірити; дядько з тіткою не знали всіх обставин так, як знав їх він; і чому вважалося очевидним, що старші люди завжди мудріші? Лист закінчувався повідомленням, що містер Кері відкликав свою заяву про закінчення племінником навчання у школі.

Філіп плекав свій гнів аж до наступного вихідного. Вихідні їм давали у вівторок та четвер, оскільки в суботу по обіді школярам слід було відвідувати службу в соборі. Коли всі учні шостого класу розійшлися, Кері залишився в кабінеті.

— Чи можна мені, будь ласка, сьогодні пополудні поїхати до Блекстейбла, сер? — запитав він.

— Ні, — відрубав директор.

— Я хочу поговорити з дядьком про дещо дуже важливе.

— Хіба ти не чув, що я сказав «ні»?

Філіп не відповів і вийшов із кабінету. Його мало не нудило від приниження: принизливого прохання і різкої відмови. Зараз він ненавидів директора. Кері завжди божеволів від деспотизму, а надто якщо причин для тиранії не було. Хлопець занадто розлютився, аби обдумувати свої вчинки; після обіду він пішов знайомими вуличками до станції й саме встиг на потяг до Блекстейбла. Зайшовши до будинку вікарія, він побачив тітку і дядька у їдальні.

— Овва! А ти звідки взявся? — здивувався священик.

Було зрозуміло, що чоловік не надто зрадів появі племінника. Виглядав дядько трохи збентежено.

— Я подумав, що приїду і ми поговоримо про моє закінчення навчання. Я хочу знати, чому, коли я був тут, ти обіцяв мені одне, а за тиждень зробив зовсім інше.

Власна сміливість злегка налякала Філіпа, але він точно вирішив, якими словами користуватиметься, і, незважаючи на скажене гупання серця, змусив себе їх промовити.

— Тобі дозволили поїхати сьогодні додому?

— Ні. Я запитав Перкінса, а він не дозволив. Якщо тобі заманеться написати йому і повідомити, що я був тут, ти втягнеш мене у стару добру сварку.

Місіс Кері продовжувала в’язати тремтячими руками. Вона не звикла до таких сцен, і вони її страшенно непокоїли.

— Тобі піде на користь, якщо я напишу йому, — гримнув дядько.

— Якщо хочеш отримати відмінну оцінку за доноси, будь ласка. Після того, що ти вже написав Перкінсу, від тебе можна цього чекати.

Із Філіпового боку було нерозсудливо так казати, адже це дало священикові привід, на який він чекав.

— Я не збираюся сидіти і слухати твої грубощі, — погордливо повідомив він.

Чоловік підвівся і поспіхом пішов із кімнати до свого кабінету. Філіп почув, як зачинилися та замкнулися двері.

— Ох, заради Бога, коли мені вже буде двадцять один. Жахливо, коли тебе отак намертво зв’язують.

Тітка Луїза тихенько заплакала.

— Ох, Філіпе, тобі не слід було так розмовляти з дядьком. Прошу, піди до нього і скажи, що