Сомерсет Вільям Моем - Тягар пристрастей людських

своїх старанних суперників й отримати необхідну для вступу до Оксфорду стипендію: важливіше було, що хлопчик змінив свої плани на життя після закінчення навчання. Містер Перкінс поставив за мету повернути йому бажання прийняти сан. Директор надзвичайно майстерно грав на почуттях учня, і це було нескладно, адже він сам почувався збентеженим. Філіпове рішення страшенно засмутило його, і чоловік справді вважав, що хлопчик відмовляється від свого шансу на щасливе життя заради бозна-чого. Голос директора звучав надзвичайно переконливо. Кері швидко піддавався чужим емоціям, попри незворушне обличчя, котре частково від природи, а частково завдяки всім рокам, проведеним у школі, рідко видавало почуття свого господаря (хіба що швидко шарілося); і тепер хлопчик був зворушений директоровими словами. Він був вдячний чоловікові за небайдужість, яку той демонстрував, і від щирого серця розкаювався, що засмутив його своєю поведінкою. Йому трохи лестило, що містер Перкінс, який мав піклуватися про цілу школу, переймався ним, але водночас щось усередині — наче якась інша людина поруч — розпачливо повторювало два слова: «Не буду. Не буду. Не буду».

Хлопчик відчув, що ось-ось здасться. Він не міг протистояти слабкості, яка переповнювала його, наче вода, що підіймається в порожній пляшці, коли її тримають над повною мискою. Зціпивши зуби, він знову та знову повторював подумки: «Не буду. Не буду. Не буду».

Урешті-решт містер Перкінс поклав руку Кері на плече.

— Я не хочу впливати на твоє рішення, — сказав він. — Ти мусиш вирішити сам. Молися, аби Господь Всемогутній допоміг і направив тебе на правильний шлях.

Коли Філіп вийшов із директорського будинку, накрапав дощик. Хлопець пройшов під аркою, що вела до церковного двору; там було безлюдно, і мовчали навіть круки на в’язах. Він повільно обійшов подвір’я. Почувався розпаленим, і дощ приємно освіжав обличчя. Кері обдумав усе, що сказав містер Перкінс; зараз, вирвавшись з-під впливу його пристрасної натури, хлопчик радів, що не піддався вмовлянням.

У темряві примарно виднілися велетенські обриси собору: тепер Філіп ненавидів його через набридливість довжелезних служб, які його змушували відвідувати. Хорали були нескінченними, і поки їх співали, доводилося похмуро стояти; слова монотонних церемоній неможливо було розібрати, а тіло скручували судоми від того, що доводилося нерухомо сидіти, коли хотілося поворушитися. Потім Філіп подумав про дві недільні служби у Блекстейблі. Церква була порожньою й холодною і пахла помадою та накрохмаленою білизною. Одну проповідь читав диякон, а другу — його дядько. З роками Філіп краще вивчив свого родича, і прямий безкомпромісний за характером хлопець не міг зрозуміти, як можна щиро проповідувати людям одне, а самому поводитися по-іншому. Ця хитрість обурювала його. Вікарій був безхарактерним егоїстом і бажав лише одного — уникнути неприємностей.

Містер Перкінс розповідав Філіпу про красу життя, присвяченого служінню Господу. Хлопчик знав, яке саме життя ведуть священики в тому закутку Східної Англії, що був його домівкою. От, наприклад, вікарій у Вайтстоуні, парафії неподалік від Блекстейбла: він був холостяком і вирішив у вільний час зайнятися фермерством. У місцевій газеті весь час писали про його позови до суду графства: то проти найманих робітників, яким він не хотів платити, то проти крамарів, яких звинувачував у шахрайстві. Ширилися чутки, наче він доводить до голодної смерті власних корів, і чимало говорили про те, що слід вжити якихось заходів. А ще був вікарій з Ферне, огрядний бородатий чоловік: дружина вимушена була піти від нього через його жорстокість і збентежила всі околиці розповідями про пороки священика. Вікарія з Сарля — невеликого рибальського селища на узбережжі — щовечора бачили у шинку неподалік від дому, і церковні старости навіть зверталися за порадою до містера Кері. Священнослужителі не мали з ким перекинутися словом, окрім дрібних фермерів та рибалок; довгими зимовими вечорами завірюха безрадісно свистіла у гілках голих дерев і навколо не було нічого, крім голого одноманіття зораних полів; вони були приречені на вбогість і на роботу, що не мала жодного сенсу, кожен недолік їхнього характеру безперешкодно ріс, і врешті-решт священики ставали вузьколобими диваками. Усе це було відомо Філіпу, однак його юна безкомпромісність не пробачала цих людей. Від думки про таке життя хлопець здригався і мріяв вирватися в широкий світ.

21

Незабаром містер Перкінс помітив, що його слова не справили враження на Філіпа, і до кінця семестру не звертав на учня уваги. У виписаному ним табелі було чимало уїдливих слів. Коли документ прийшов поштою і тітка Луїза поцікавилася, які там оцінки, хлопець радісно відгукнувся:

— Жахливі.

— Справді? — перепитав вікарій. — Мені слід іще раз на нього подивитися.

— Як гадаєте, чи є сенс залишатися в Теркенбері? Варто подумати, чи не краще мені на деякий час поїхати до Німеччини.

— Що це тобі спало на думку? — здивувалася тітка Луїза.

— Тобі не здається, що це цілком слушна думка?

Шарп уже покинув Королівську школу і написав Філіпові листа з Ганновера. Там він зажив справжнім життям, тож Кері тепер теж невпинно обдумував цю ідею. Він відчував, що не переживе ще один рік заборон.

— Але тоді ти не отримаєш стипендію.

— У мене й так немає жодних шансів. До того ж я не знаю, чи справді хочу вступати до Оксфорду.

— Але як тоді ти отримаєш сан, Філіпе? — розпачливо вигукнула тітка Луїза.

— Я вже давно відмовився від цієї ідеї.

Місіс Кері кинула на нього наляканий погляд, а потім звично впоралася зі своїми емоціями і налила ще горнятко чаю хлопцевому дядьку. Усі змовкли. За мить Філіп побачив, як по тітчиних щоках заструменіли сльози. Серце раптово стислося від думки, що він зробив жінці боляче. У своїй тісній чорній сукні, пошитій сусідською швачкою, із укритим зморшками обличчям, стомленими вицвілими очима й сивим волоссям, досі зачесаним легковажними кучерями за модою її молодості, тітка Луїза була трохи кумедною, та все ж навдивовижу зворушливою людиною. Філіп помітив це вперше.

Згодом, коли вікарій зачинився з дияконом у своєму кабінеті, хлопець обійняв тітку за талію.

— Послухай, мені шкода, що я засмутив тебе, тітко Луїзо, — озвався він. — Але не годиться мені приймати сан, якщо я не відчуваю справжнього покликання, чи не так?

— Я така засмучена, Філіпе, — простогнала жінка. — Я хотіла цього від щирого серця. Сподівалася, що ти станеш дияконом у свого дядька, а коли настане час — зрештою, ми ж не зможемо жити вічно, правда? — ти міг би успадкувати його місце.

Від почутого хлопець здригнувся. Його накрило хвилею паніки. Серце забилося так, наче голуб, потрапивши в пастку, затріпотів крильми. Тітка тихо схлипувала, поклавши голову