Орасіо Кірога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Вони пішли собі далі й незабаром на вільному полі, яке відкрилося перед ними, коні, опустивши голови, стали пастися, забувши про корів.

Було вже пізно, сонце щойно зайшло, коли коні згадали про кукурудзу і рушили додому.

По дорозі вони побачили фермера, який міняв усі стовпи своєї загорожі, і білявого чоловіка верхи, який спинився біля нього і стежив за його роботою.

— Кажу вам, що він пройде, — говорив вершник.

— Двічі не пройде, — відповідав фермер.

— От побачите! Для проклятого полякового бика це просто забавка! Він пройде!

— Двічі не пройде, — уперто повторював фермер.

Коні пішли далі, усе ще чуючи уривки розмови:

— …сміятися!

— …побачимо.

Через дві хвилини білявий чоловік проїхав біля них англійською риссю. Білоголовий і гнідий, трохи здивовані тим невідомим їм алюром, дивилися, як щезає в долині квапливий чоловік.

— Цікаво! — зауважив білоголовий за якийсь час. — Кінь іде риссю, а людина — галопом…

Вони пішли далі. У ту мить, як і того ранку, вони перебували на вершині пагорба. На тлі блідого і холодного неба чітко виділялися чорні силуети сумирної пари з похиленими головами: спереду білоголовий, позаду гнідий. Атмосфера, сліпуча вдень через надмір сонячного світла, у цю сутінкову пору набувала майже жалобної прозорості. Вітер цілком стих, і в надвечірньому спокої, коли стовпчик термометра починав швидко опускатися, з холодної долини піднімалася проймаюча сирість, яка згущалася в тумані, що стелився біля підніжжя похмурих схилів. З уже охололої землі знову піднімався дух опаленої сонцем паші; а коли дорога огинала ліс, повітря, що раптом ставало холоднішим і вологішим, сповнював густий і важкий аромат флердоранжу.

Коні увійшли через ворота своєї ферми, і хлопчик, який стукав по ящику з кукурудзою, почув їхній нетерплячий крок. Старий гнідий удостоївся честі бути визнаним ініціатором цих походеньок: на знак подяки його припнули, аби більше не кортіло.

Та наступного ранку, хоча і доволі пізно через густий туман, коні повторили свою втечу, знову перейшли через зарості дикого тютюну, нечутно ступаючи по застиглих від холоду травах і пройшовши через і досі відчинену лісу.

Ранок пломенів сонцем, яке вже стояло високо, і надмірна спека заповідала дуже скору зміну погоди. Перейшовши через пагорб, коні раптом побачили корів, які стояли на дорозі; згадавши попередній вечір, вони нашорошили вуха і побігли швидше: їм хотілося побачити нову дротяну загорожу.

Проте на місці їх чекало велике розчарування. На нових стовпах, темних і скособочених, були два прості колючі дроти, може, й товсті, але було їх лише два.

Попри те, що відвага їхня була невелика, постійне життя на лісових фермах навчило коней трохи розумітися на загорожах. Вони уважно оглянули новоявлену огорожу, особливо стовпи.

— Вони з чистопробного дерева, — зауважив білоголовий.

— Так, обпалена ядрова деревина, — підтвердив гнідий.

Після ще одного довгого обстеження білоголовий додав:

— Дріт проходить посередині, скобами не закріплений…

— Стовпи стоять дуже близько один від одного.

Так, і справді, дуже близько: щотри метри. Натомість оті два нещасні колючі дроти на місці п’яти дротів попередньої загорожі розчарували коней. Як людина могла подумати, що та загородка для телят може спинити страхітливого бика?

— Чоловік сказав, що він не пройде, — зважився однак сказати білоголовий, він був улюбленцем свого господаря, їв більше кукурудзи, тому більше вірив у людей.

Проте їх почули корови.

— Це коні. Обидва мають припони. Вони не пройдуть. Москіт уже пройшов.

— Пройшов? Тут? — запитав вражений білоголовий.

— Ззаду. Тут він також проходить. Він їв овес.

А тим часом непосидюча телиця спробувала пропхати роги поміж дротів; сильна вібрація, а за нею різкий удар по рогах спантеличили коней.

— Дроти туго натягнуті, — сказав гнідий після тривалого обстеження.

— Так, тугіше неможливо…

Обидва, не зводячи очей із дротів, знічено думали, як можна було б поміж них пролізти.

Тим часом корови підохочували одна одну.

— Він учора пройшов… Він проходить через колючу загорожу. А ми за ним.

— Учора не пройшли. Корови тільки так кажуть, але не проходять, — сказав гнідий.

— Тут колючки, а Москіт проходить! Он він іде!

Десь за двісті метрів від них бик, пробираючись через ліс, рухався вбік вівсяного поля. Усі корови поставали перед загорожею, не зводячи очей із напасника. Непорушні коні нашорошили вуха.

— Їсть увесь овес! Тоді проходить!

— Дроти туго натягнуті… — зауважив усе-таки білоголовий, який завжди намагався уточнити, що станеться, якщо…

— Він з’їв овес! А он той чоловік! Чоловік іде! — гукнула непосидюча телиця.

І справді, чоловік щойно вийшов зі свого ранчо і прямував до бика. У руках у нього була палиця, однак він не здавався розлюченим; був дуже серйозний і насуплений.

Бик почекав, доки чоловік підійде до нього, а тоді став мукати й удавати, що хоче його буцнути. Чоловік підійшов ближче, і бик став задкувати, не припиняючи ревіти й толочити овес своїми звіриними піруетами. Аж доки за десять метрів від дороги обернувся задом і, мукнувши наостанок із насмішкуватим викликом, кинувся на дротяну загорожу.

— Москіт іде! Він усюди проходить! Він проходить через колючий дріт! — ґвалтом заголосили корови.

Набравши розгону, велетенський бик нахилив голову і запхав роги поміж двох дротів. Почувся різкий зойк дроту, оглушливий скрегіт, що передався від стовпа до стовпа, і бик пройшов.

Проте з його спини і черева, тепер глибоко розпанаханих від грудей до крижів, ручаями текла кров. Ошелешена тварина на мить заціпеніла, а потім затремтіла. Далі бик поволі пішов геть, заливаючи пасовисько кров’ю, доки за двадцять метрів не звалився з ніг із хриплим стогоном.

Ополудні поляк пішов шукати свого бика і ридав фальцетом перед незворушним фермером. Тварина підвелася і могла йти. Проте її господар, розуміючи, що її лікування обійдеться йому дуже дорого (навіть якщо буде можливим), того самого вечора її забив. А назавтра білоголовому випало на долю відвезти у клунку до себе додому два кілограми м’яса мертвого бика.

Двоє пеонів

Кайєтано Майдана й Естебан Поделей, пеони на лісозаготівлі, разом з п’ятнадцятьма товаришами поверталися в Посадас на «Сілексі». Поделей, тесальник дерева, вертався через дев’ять місяців, контракт його закінчився, тож їхав він безплатно. Кайє, поденник, їхав на таких самих умовах, от тільки через півтора року — саме стільки часу знадобилося йому, щоб сплатити борги.

Охлялі, нечесані, у підштанках і подертих сорочках, босі, як і більшість, брудні, як усі вони, два пеони пожирали очима столицю лісового краю, яка була в їхньому житті Єрусалимом і Голгофою. Дев’ять місяців там, угорі! А півтора року! Та нарешті вони верталися, і болюча рана, одержана на лісозаготівлі від удару сокирою, була лише подряпиною