Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

За дві години по виїзді вони загубили колесо. Пошукали, знайшли, прикріпили, після півночі поїхали знову. Трохи згодом ще на годину дорогу заблокував стовбур, потім позашляховик загруз. Ерван допомагав своїм поплічникам підкладати бляху під шини, поки злива періщила їх по спинах. Решту часу намагався поспати на задньому сидінні — без успіху: надто горбкуватий шлях, забагато струсів, забагато поту. Зрештою вирішив не стуляти повік, аби вдосталь намилуватися красотами цієї примарної мандрівки.

Тепер сходило сонце, кабіною гуляв свіжий протяг, а Сальво щойно повідомив, що вони заледве здолали половину шляху.

— Зупинимося в Муюмбі, поповнимо запаси! — вигукнув він.

— Хіба ми не в Анкоро мали це зробити?

— Ліпше перестрахуватися.

Ерван зрозумів його натяк:

— Скільки годин до Анкоро?

— Щонайменше день.

Тож він, зрештою, втрапив у це. В бедлам, про який так часто говорив батько. Ні розкладу, ні дороги, ні орієнтирів. Сприймай події як належне і, головне, правильно розумій сенс пригоди: це Африка колесує тебе, а не ти б’єш її колесами.

— А… баржі?

Сальво безтурботно махнув рукою, мовляв, сьогодні шансів прибути на місце не більше, ніж завтра.

Ерван відчинив своє вікно та замилувався краєвидом, залитим світлом ранку. Безкраї рівнини, долини, що губляться в променях сонця, перетворених на смуги пилу, дерева з кронами, втопленими в тумані. Усе неначе повертало до незапам’ятних часів. Зелені рисові плантації, червоні копальні, жовтий серпанок: кольори народилися тут.

Він подумав про людей, які завоювали — й експлуатували — цю землю. Про італійців, які встановили табличку з написом, що їхньою мовою означав «далекий», і про бельгійців, які прийшли слідом за ними та відкрили багатства земних надр.

— Ти знаєш історію Білих Будівельників?

— Патроне, — сказав Сальво таким тоном, ніби йшлося про очевидне, — я закінчив психологічний факультет.

Ерван не бачив зв’язку, але чекав на продовження.

— Усе почалося з Леопольда, короля Бельгії, — далі торочив чорний. — Він відіслав своїх хлопців, суворих хлопців, аби ті експлуатували африканські землі, збирали слонову кістку, вирубували дерева, будували першу залізницю і, звичайно, приборкували негрів… Спершу ті білосніжки жили як тварини. У них не було будинків, дядьку, ані їжі, та взагалі ні хріна не було. Вони мусили прокурювати собори-термітники, аби вигнати комашню й самим туди вселитися.

Підстрибування на нерівній дорозі, гул мотора, акцент Сальво, від якого судомило щелепи, завадили Ерванові все розчути як слід, і він перепитав.

— Вони жили під землею?

Сальво, сміючись, ляснув у долоні — він устигав ще й безперестанку штовхати й копати водія, не дозволяючи тому заснути — а іноді й щоб розбудити його.

— Патроне, собори-термітники — це конструкції по кілька метрів заввишки під відкритим небом! Зруйнувати неможливо. Коли будують дорогу, мусять їх обминати, такі вони міцні. Білі жили в них і голіруч длубали скелі, аби знайти копалини…

Ці факти здавалися Ервану вельми сумнівними.

— Сім’ї Лонтано були з тих, найперших?

— Це вони побудували залізницю в Нижньому Конґо! Кидали тіла мертвих робітників до кюветів неподалік тих місць, де клали рейки, убивали чаклунів, які опиралися прокладанню шляхів…

Знову легенди, але Ерван добре уявляв собі цих білих, які шукали багатств й влади. Це вони були дикунами. Кров його матері. Його власна кров. Він ніколи не зустрічав жодного члена родини Меґґі. Морван запевняв дітей, що вони померли в Африці. Чи це справді так?

— Після війни 1914-го, — вів далі Сальво, — Європу відбудували завдяки Конґо, його олову, цинку, міді…

Отець Альберт розповідав йому, що Білі Будівельники осіли в Катанзі в шістдесятих.

— Ти знаєш, чому ці сім’ї переїхали в той регіон? На заході справи посувалися кепсько?

— Там шось сталося, — озвався Сальво моторошним голосом. — Їх вигнали з Майомбе. Якісь історії з магією… У Майомбе чаклуни дуже сильні. Р-р-реально дуж-же сильні! Цих білих прокляли!

Скидалося на те, що в такі чутки вкладався радше символічний сенс: стався певний інцидент, злочин, а може, хтось прокрутив свої політичні махінації, а все це обросло дикунськими забобонами. Словом, ці сім’ї вигнали із західних країв.

— У Катанзі нікому вони не були потрібні, — правив своєї баньямуленґе. — Бельгійці, які вже там жили, мали зиск у Колвезі й не бажали ділитися. Тоді Будівельники подалися на північ, у справжню глушину. Вони знову мусили жити в термітниках, шеф, і довбати червону землю своїми білими ручками… Конґо здобули незалежність, і всі заходилися чубитися між собою. Але вони копали й копали… Під ними були кобальт, марганець, золото! Мобуту мусив до них прислухатися… Може, вони й вважалися паріями, але в своїй галузі залишалися найкращими…

Ерван подумав про Людина-цвяха, дитину, яку забули в Нижньому Конґо. Зрештою, не так багато років минуло від його народження до міграції цих проклятих королів…

— Патроне, в’їжджаємо до Муюмби.

Крізь заляпане багнюкою вітрове скло Ерван помітив мотузку, натягнуту між двох діжок з-під бензину, за якими буцімто наглядали ледачі солдати. Обіч ґрунтівки сиділи жінки з мисками та ящиками для фруктів, ховалися під парасолею.

Сальво розвернувся й простягнув руку. Уночі вони вже проминули кілька подібних блокпостів. Щоразу доводилося показувати дозволи, а головне — кілька банкнот. Ерван розстібнув свій пояс і дав йому пачку.

— Не наближайся до них. Говоритиму я, — Жовта Майка швидко перехрестився, тоді поцілував свою Біблію. — Бережи нас, Боже!

Мірою просування на північ Сальво дедалі більше нервував. Наказав зупинити позашляховик за сто метрів від блокпоста. Поки він крокував до солдатів, затиснувши теку з документами під пахвою, ніби страховий агент, Ерван скористався нагодою, щоб розім’яти ноги.

Коли сходиш із корабля, хитавиця довго мучить тебе й на суходолі. Його ж діймали вибої, ями та калюжі, що досі вібрували в ногах. Невпевненим кроком він попрямував до парасолі, бо помирав з голоду.

Сніданок