Джордж Мартін - Вмираюче світло, Джордж Мартін

як і почався. Вітер забрав його уривки. Віддалік, з правого боку, башта-шпіль видала короткий пронизливий звук, що докотився до них криком тварини, пронизаної болем. Їхня вежа відповіла низьким похоронним стогоном сирени, який протяжно вібрував у повітрі. Звідкись здалеку, як здавалося Дерку, долинали рівномірні удари одинокого барабана, короткі та глухі.

- Так, - відповіла Гвен. – Я хотіла тут жити.

Сирена стихла. Тонкі шпилі на другому березі каналу, з'єднані між собою висячими мостами, почали голосно завивати, випускаючи звуки дедалі тонші й пронизливі, поступово дійшовши до таких високих, які вже не сприймало людське вухо. Барабан монотонно продовжував гудіти: «бум… бум… бум…»

Дерк зітхнув.

- Я тебе розумію, - стомлено промовив він. Я теж, напевно, жив би тут. Але не знаю, скільки мені вдалося протягнути. Шлюб чимось схожий на це місто, особливо вночі. Може, тому я й жив там. Я дуже втомився, Гвене, дуже. І, мабуть, я здався, склав руки. У минулі часи, пам'ятаєш, я завжди щось шукав: чи любов, казкове золото, чи таємниці світобудови, – завжди було щось, чого я прагнув. Але після того, як ти покинула мене… Не знаю, як тобі пояснити… все пішло не так, усе стало прісним. А якщо щось і виходило, то одразу втрачало свій сенс. Все здавалося непотрібним. Я відчував себе спустошеним і, скільки не намагався, лише глибше відчував втому, ставав байдужим і цинічним. Може, тому я прилетів сюди. Ти… Я був кращим, коли ти була зі мною. На той час я не здавався так легко. І я подумав, що, якщо знайду тебе, можливо, зможу знайти себе. Але виходить інакше. І я не знаю, чи вийде щось взагалі.

- Послухай Ламію-Бейліс, - сказала Гвен. – І музика скаже тобі, що нічого ніколи не виходить, що все безглуздо. Я хотіла жити тут… Взагалі, я не збиралася голосувати за те, щоб жити тут. Але ми обговорювали, де оселитися, коли прилетіли сюди, і в мене вирвалася назва цього міста без моєї волі. Я злякалась. Можливо, у нас з тобою досі багато спільного, Дерк. Я теж втомилася, хоч і не показую виду. У мене цікава робота, Аркін – мій добрий друг. Джаан любить мене. Але коли я буваю тут… або задумаюся трохи довше, ніж зазвичай, приходить думка, що мені мало того, що я маю, що я хотіла чогось іншого.

Вона обернулася до нього і обома руками взяла його за руку.

- Так, я думала про тебе. Я думала, що все було краще, коли ми були разом на Авалоні. Що люблю все ще тебе, а не Джаана, і що ми з тобою, можливо, зможемо повернути чудо, оживити його. Але невже ти не бачиш? Це неможливо, Дерк, і вся твоя наполегливість нічого не врятує. Слухай місто, слухай Крайн-Ламію. Ось правда, яку ти шукаєш. Ти думаєш про мене, я думаю іноді про тебе тільки тому, що все між нами скінчено, нічого нема. Тільки тому все здається краще. Вчора було щастя і завтра буде щастя, але ніколи – сьогодні, Дерк. Ніколи. Це лише ілюзія, а ілюзія здається реальністю лише здалеку. Між нами все скінчено, моє втрачене кохання. Скінчено, і так краще, тому що саме все стає кращим, коли скінчено.

Вона плакала, сльозинки повільно стікали її щоками. Крайн-Ламія плакав разом з нею, його вежі засмучено стогнали. Але разом з тим і дражнили її, ніби кажучи: «Так, я бачу твоє горе, але воно так само мало означає, як і все інше, і біль так само порожній, як і насолода». Шпилі завивали з пронизливими вересками, схожими на шалений сміх, а далекий барабан продовжував низько гудіти: «бум… бум… бум…»

Знову, але тепер уже сильніше, Дерку захотілося стрибнути з балкона вниз, назустріч білявому каменю і темним каналам. Запаморочливе падіння, а потім, нарешті, спокій. Але місто дражнило його: «У смерті немає спокою. Тільки ніщо. Ніщо. Ніщо». Барабан, вітер, виття. Дерк тремтів, все ще тримаючи Гвен за руку. Він глянув униз.

Щось рухалося каналом, легко ковзаючи назустріч йому. Чорна баржа, самотній кермовий з жердиною.

– Ні, – твердо сказав він.

Гвен моргнула.

– Ні? – перепитала вона.

І раптом прийшли слова, слова, які той, другий Дерк Т'Ларієн сказав би своїй Джіні. Вони крутилися мовою, і, хоч він уже не знав, чи вірить він їм сам, ці слова зірвалися з губ:

– Ні! - люто крикнув він місту, що його засмоктує в небуття музиці.

- Чорт із ним, Гвен. У кожному з нас є щось від цього міста, я згоден. Але справа в тому, як ми приймаємо це, - він відпустив її руку і широким жестом намалював коло, що охоплює все, що приховувала темрява. - Страшно те, що він вселяє, але ще гірше той страх, який закрадається в душу, коли щось у тобі поступається йому, коли ти відчуваєш, що все це правда, що ти належиш йому. Але що робити із цим страхом? Слабкий робить вигляд, що його немає, сподівається, що страх піде, займається повсякденними турботами і намагається не думати про темряву зовні. Але таких страх перемагає, Гвене. Зрештою він поглинає їх із тельбухами, а вони весело брешуть один одному і прославляють його. Ти не можеш бути такий, Гвене, тільки не ти. Ти маєш старатися. Ти – еколог, правда? Навіщо існує твоя наука? Для життя. Ти маєш прийняти бік життя, ти для нього створена. Це місто, це біле, як кістка, прокляте місто зі своїм гімном смерті заперечує все, у що ти віриш, усе, що є в тобі. Якщо ти сильна людина, ти визнаєш це і боротимешся, даси йому ім'я і кинеш виклик.

Гвен перестала плакати.

- Це марно, - сказала вона, хитаючи головою.

- Неправда, - заперечив він. – Ти помиляєшся з приводу міста та з приводу нас із тобою. У цьому є зв'язок, розумієш? Ти сказала, що хочеш жити тут? Прекрасно! Живи тут! Саме це буде перемогою, ідейною перемогою. Живи тут і знай, що саме життя спростовує Ламію-Бейліс. Живи тут і смійся над її абсурдною музикою, але тільки не погоджуйся з цією проклятою брехнею, - він знову взяв її руку.

- Я не знаю, - відповіла вона.

- Я знаю, - збрехав він.

- Ти справді думаєш, що... що ми можемо почати все спочатку? Краще, ніж колись?

- Ти не будеш Джіні, - пообіцяв він. – Ніколи.

– Я не знаю, – повторила вона тихо.

Він узяв її обличчя обома руками і підняв його так, що їхні очі зустрілися, і поцілував її, злегка торкнувшись губ. Крайн-Ламія застогнав, жалісливі звуки сирен заповнили простір, віддалені вежі пронизливо скрикнули, і самотній барабан продовжував свій тупий, безглуздий гул.

Після поцілунку вони стояли у хвилях музики і дивилися один на одного.

- Гвен, - заговорив він нарешті. У його голосі