Джордж Мартін - Вмираюче світло, Джордж Мартін

незважаючи на те, що він живий. Мені не подобається жити у вулику. Якщо ти хочеш знати, що живе і що мертве, ходімо, я покажу тобі моє місто.

Вони знову були в повітрі, по-нічному холодному. Гвен мовчки сиділа за кермом. Сяючий шпиль Челленджа танув позаду них. Було дуже темно, як тієї ночі, коли корабель «Жах колишніх ворогів» висадив на Уорлорні Дерка Т'Ларієна. Лише з десяток зірок виднілося на небі, але й вони постійно ховалися за хмарами, що набігали. Усі сонця сіли.

Нічне місто, лише подекуди подсвічене рідкими вогнями, лежало під ними в темряві, як розсип перлин на м'якому чорному оксамиті. Він був у лісі, за гірським хребтом, далеко від інших міст, і здавався частиною лісу, житла душителів, дерев-примар, блакитних вдівців. З темряви лісу тяглися до зірок тонкі білі вежі, схожі на загадкових парфумів, їх з'єднували витончені плетені мости, що блищали, мов застигла павутина. Низькі куполи самотніми стражниками стояли серед перетину каналів, темні води яких відбивали вогні на вежах та мерехтіння рідкісних, далеких зірок. Місто оточували дивні споруди, схожі на худі, кістляві руки, з'єднані рукостисканнями високо в небі. Усі дерева, що траплялися на очі, були зовнішньопланетними, а замість трави землю покривав товстий килим моху, що слабо світився.

У місті лунала пісня.

Вона не була схожа ні на що інше, раніше чути Дерком. Дивні, дикі, майже нелюдські звуки хвилями здіймалися і падали, постійно змінюючись. Таємнича і сумна симфонія безмежної порожнечі, беззорих ночей і важких сновидінь складалася зі стогонів, шепоту, завивань і дивних низьких звуків, що приховували невимовну смуток. І все-таки це було музикою.

Дерк з подивом подивився на Гвен.

- Як це робиться?

Вона напружено прислухалася до дивовижної музики, а його питання вирвало її з полону. Вона посміхнулася.

– Місто збудували дарклінги, жителі планети Даркдон. Вони дивні люди. У горах неподалік є ущелина. Інженери-кліматологи домоглися, щоб вітер завжди продував ущелину наскрізь, потім збудували вежі, а на їхніх верхівках зробили спеціальні отвори. Місто стало музичним інструментом, на якому вітер без перерви грає ту саму мелодію. Спеціальні пристрої направляють потоки повітря на ту чи іншу вежу, і вона звучить, поки інші мовчать.

Сама симфонія була написана на Даркдоні багато століть тому композитором на ім'я Ламія-Бейліс. Говорять, що вітряними машинами керує комп'ютер. Але це, можливо, і неправда, так як дарклінг дуже слабко знайомі з комп'ютерами, їх суспільство знаходиться на низькому технологічному рівні.

У роки Фестивалю розповідали ще одну легенду, згідно з якою дарклінги завжди перебували на межі між розумом і безумством, а ця симфонія Ламії-Бейліс, великої даркдонської авторки, ввела всю їхню культуру в безумство та розпач. На покарання її мозок зберегли живим, як то кажуть, і тепер він знаходиться глибоко в землі під горами Уорлорна. З'єднаний з вітряними машинами, її мозок виконуватиме свій шедевр вічно, повторюючи його знову і знову. - Вона зіщулилася. – Якщо не вічно, то принаймні поки що атмосфера не замерзне. Навіть інженери Даркдона не можуть зупинити це.

– Вона… – Дерк, зачарований музикою, не міг підшукати потрібних слів. - Вона підходить, - нарешті сказав він. – Це пісня для Уорлорна.

- Тепер підходить, - погодилася Гвен. - Пісня сутінків і ночі, що настає, за якою ніколи не настане світанок. Пісня кінця. У розпал Фестивалю вона була недоречною. Місто називається Крайн-Ламія, хоча його часто називали Містом Сірен, так само як Лартейн називали Вогняною Фортецею. Він здається великим, але це оманливе враження. Місто розраховане на сто тисяч людей, але в ньому ніколи не було й чверті цієї кількості. Крайн-ламія не користувався особливою популярністю. Як і сама планета Даркдон, мені здається. Чи багато туристів відвідує Даркдон біля Великого Чорного моря? Чи багато їх буває там узимку, коли на порожньому даркдонському небі видно лише слабке свічення кількох далеких галактик? Небагато. І тому потрібна особлива схильність характеру. Для Крайн-Ламії також. Люди казали, що музика міста наздоганяє тугу. І вона ніколи не змовкає.

Дерк мовчав, розглядаючи дивовижні шпилі.

- Хочеш приземлитися? - Запитала Гвен.

Він кивнув головою. Аеромобіль ковзнув униз по спіралі. Вони знайшли відкритий посадковий майданчик на стіні вежі. На відміну від порожніх майданчиків Челленджа та Дванадцятої Мрії, тут уже стояли дві інші машини: короткокрилий спортивний аеромобіль та крихітний чорно-сріблястий краплеподібної форми. Обидва були давно кинуті: товстий шар пилу покривав їхні капоти та брезентові дахи, подушки сидінь у спортивній машині зовсім згнили. З цікавості Дерк перевірив двигуни обох. Спортивна машина мовчала, її батареї закінчилися багато років тому. Але маленька «крапелька» запрацювала, контрольна панель висвітлилася мерехтливими вогниками. Це означало, що у ній залишився невеликий запас енергії. Величезний сірий «скат» з Верхнього Кавалаана був більшим і важчим, ніж обидві кинуті машини, разом узяті.

З посадкового майданчика вони пройшли до галереї, розписаної чорно-білими фресками. Складне сплетення їх потьмянілих візерунків поєднувалося з звуками музики, що долинали. Вони вийшли на балкон, який помітили під час посадки.

Хвилі музики захлеснули їх, волаючи до них неземними голосами, торкаючись їх і граючи його волоссям, гудячи і трясучи вибухами пристрасті. Дерк узяв Гвен за руку і слухав, спрямувавши невидячий погляд поверх каналів, куполів та веж на ліс та гори. Наповнений музикою вітер, здавалося, підштовхував його, тихим голосом умовляв стрибнути вниз, покінчити з усім, з цією дурною, недостойною і зовсім безглуздою суєтою, яку він називав своїм життям.

По обличчю Дерка Гвен здогадалася про його думки і потягла його за руку. Коли він глянув на неї, вона сказала:

– За час Фестивалю двісті людей покінчили життя самогубством у Крайн-Ламії. Вдесятеро більше, ніж у будь-якому іншому місті, незважаючи на те, що в ньому жило найменше людей.

Дерк кивнув головою.

– Так, це відчувається. Вся справа у музиці.

- Свято смерті, - сказала Гвен. - Але, ти знаєш, саме Місто Сірен не втратило життя, як Маскел або Дванадцята Мрія. Він уперто продовжує жити, наче тільки для того, щоб звеличувати розпач і прославляти порожнечу життя. Дивно, правда?

– Навіщо вони збудували таке місто? Він гарний, але…

– У мене є своя теорія щодо цього, – перебила його Гвен. – Дарклінги – здебільшого нігілісти, схильні до чорного гумору, і я думаю, що Крайн-Ламія – це злий жарт над Верхнім Кавалааном, Вулфхеймом, Тобером та іншими планетами Окраїни, які зі шкіри лізли заради влаштування Фестивалю. Дарклінги не стали заперечувати проти свята. Вони прилетіли і збудували місто, яке стверджує, що все марно. Все у світі безглуздо: Фестиваль, людська цивілізація, саме життя. Подумай тільки! Яка пастка для самовдоволеного туриста! - Вона дико зареготала, відкинувши голову назад, і Дерка раптом охопив незрозумілий страх, ніби він злякався, що його Гвен збожеволіла.

– І ти хотіла тут жити? – здивувався він.

Її сміх обірвався так само раптово,