Ульяна Соболева - Твої не рідні, Ульяна Соболева

 Але йшли роки, а Марійка не питала.  Не знаю, чому.  Вона взагалі дуже сильно відрізнялася від інших дітей.  Глухі діти часто помічають такі деталі і тонкощі навколишнього світу, на які не звертає уваги дитина, яка чує.  Діти, що чують, частіше, ніж глухі, плутають і змішують подібні кольори - синій, фіолетовий, червоний, помаранчевий.  Глухі діти більш тонко диференціюють відтінки кольорів.  Малюнки глухих дітей містять більше подробиць і деталей, ніж малюнки однолітків, які чують.  Більш повними виявляються і малюнки по пам'яті.

 І здавалася вона старше на пару років.  Не зовні, ні, а по своїх вчинках і поведінці.  У нас не було примх через нові іграшки, солодощі, речі.  У нас були зовсім інші проблеми, які звичайним батькам зі звичайними дітьми важко зрозуміти.  Але мені здавалося, що це звичайнісінькі і нормальні клопоти, я ніколи не вважала Марійку неповноцінною або інвалідом, і завжди говорила їй про це.  Відсутність слуху та можливості говорити в наш час точно не стане для неї проблемою.  Я страшенно злилася, якщо хтось вішав на мою дочку цей ярлик інваліда.  Особливо матусі на вулиці, які шарахалися від нас, як від прокажених, ледве углядівши, що ми спілкуємося за допомогою знаків.  Не знаю, що собі думали ці тупі курки, напевне, що це заразно.  І я бачила, як Марійка дивиться на їх «нормальних» дітей цим поглядом величезних очей із всесвітньою тугою. І тоді я ненавиділа весь світ і особливо Єгора, який нас зрадив.

 Поки мила посуд, включила телевізор.  По місцевому каналу, як завжди, крутили чергову мелодраму, яку перервали новинами.  Я почула його прізвище відразу ж.  Реакція така, немов із атракціону вниз головою полетіла, і дихати стало важко, підвела голову, і я фізично відчула, як блідну.  Як уся кров швидко відійшла від обличчя, і вени вкрилися інеєм - він був не один.  Виявляється, бачити його з НЕЮ було до сих пір не просто боляче, а боляче настільки, що здавалося, мені нервові закінчення видирають щипцями.  Уривчастими картинками його з нею весілля, вона в нашому будинку, у гостях у його матері, вона з ним спілкується на якійсь вечірці, і він запевняє мене, що у нього з нею вже давно нічого немає.  І знову їх весілля ... я по той бік вулиці, облита брудом, і він по іншу сторону Всесвіту.  Король життя несе на руках свою королеву і посміхається фотокамерам.

А зараз вона йшла поруч із ним і посміхалася журналістам.  Красива, витончено-шикарна, з довгими каштановим волоссям до пояса і темно-вишневими губами.  У неймовірному елегантному костюмі.  Виглядає поруч із ним ідеально.  Обидва, як з обкладинки журналу.  І тут же перед очима власне відображення в туалеті стриптиз-бару - дешевка з блискітками.  Пошарпана блондиниста лялька, яку можна кидати і топтати.  Відривати їй руки і ноги, підпалювати її і дивитися, як плавиться пластмасова оболонка.  З нею від початку все було несерйозно.  У неї можна було тільки пограти.  І навіть на час загратися, а потім спалити її в попіл.

 Я впустила тарілку, і вона з гуркотом розбилася - обернулася на Марійку, але вона швидко водила олівцем по розмальовці.  Щось усередині болісно стислося - я обіцяла подарувати їй фломастери на день народження ... і, напевне, уже не подарую.  І в цю секунду чітко зрозуміла, що не здамся.  У мене залишався тільки один варіант.  Не найкращий, а можна сказати, і найпаршивіший з усіх, що можна було придумати, але я не бачила іншого виходу.

 У цю секунду я лише хотіла розчинитися і бігти від цього покидька якнайдалі.  Щоб не бачити його, не згадувати, не думати ні про що.  Я не пропаду.  Я влаштуюся і там.  Ким завгодно і як завгодно, але не пропаду.

 Через кілька хвилин я вже складала речі в чемодан і розбудила Таню.  Вона допомагала мені упакувати найнеобхідніше.

 - Ти впевнена, що це правильне рішення?  Що ти будеш там робити?  Ти навіть не знаєш - в якому стані будинок.  Коли ти була там востаннє?

 - Давно була.  На похоронах тітки.  За будинком сусідка доглядала, мама їй гроші пересилала.  Раніше.

 При слові «мама» боляче кольнуло всередині.  До сих пір нестерпно і пекельно боляче.  Немов по рані провела лезом.  До сих пір не можу змиритися ... і не важливо, скільки часу пройде, не затягнеться ця рана ніколи.

 - Ну ось, уже стільки років пройшло, ти навіть туди не дзвонила.  Там запустіння повне.

 - Нічого.  Я розберуся, головне - дах є над головою, а там подивимося.  Він не знає, де цей будинок.  Не знає, розумієш?  Ми планували туди поїхати, але я завагітніла, і стало якось не до цього.  Мама сама їздила, а потім ... ну, потім ми розлучилися, і Єгор жодного разу не бував у селі.  Він навіть не питав, де це.  Не знайде він мене там.  Якийсь час протримаюся.

 - Не знаю.  Їхати в нікуди з хворою дитиною.

 Я вихопила у Тані з рук курточку Маші і сама нервово склала в сумку.

 - Вона не хвора.  Вона просто не чує.  Це не хвороба.

 - Не гнівайся на мене.  Я як краще хочу ... я хвилююся.

 І в очах сльози блиснули.  Я тут же за шию її обняла ... Танька, моя Танька.  Скільки років продружили.  Вона вже й не подруга і, не сусідка мені, а як сестра рідна.  Не пам'ятаю себе без неї.

- Пробач мені ... ну, пробач.  Я просто виїхати хочу.  Утекти від нього подалі хоч на час.  Він же мені життя не дасть.  І вам нашкодити може.  Я сама поїду без чемодана з Машею на ринок.  Єгор це місто погано знає, і люди його, напевне, теж.  Ти валізу на вокзал відвези і заховай у камеру зберігання.  А я на ринку через арку-лабіринт піду.  Там ходи тільки свої знають.  Таксі мені туди заздалегідь виклич, добре?