Мері Лоусон - Дім на березі озера, Мері Лоусон

з відчутною ноткою гостроти в голосі. – І печива теж візьми. А тоді приходь і посидь тут, як їстимеш. Спекотно сьогодні.

Я пішла до будинку. Мені він не особливо подобався, хоч і був так добре спланований Джексоном Паєм. Занадто темний і тихий, ще й відгонило там старістю й мишами. Я сполоснула склянки й знову наповнила їх лимонадом, витягнула банку для печива й перевірила її вміст. Печиво з корицею. Печиво з корицею – від місіс Стенович. Сметанне – від місіс Мітчел. Квадратове, з родзинками й фініками – від місіс Тедвотс. Ми, моррісонські діти, не єдині були на совісті в Добрих Жінок Кроу-Лейку. Я обачно примостила склянки на банку з печивом і повернулася на город. Сіла поряд з міс Вернон на суху траву, і якийсь час ми гризли печиво з корицею та слухали цикад, аж доки перестали дратуватися на минуле й одна на одну.

– На чому я спинилася? – нарешті запитала міс Вернон.

– Ви із сестрою вирішили вийти заміж за Генрі й Артура Паїв.

– Ага! – вигукнула вона. – Саме так! Саме так і було!

Вона випрямилася, сидячи на стільці, примружилась і стала вглядатися у ліси за городом, у далекі ліси й далі, в минуле. Тепер вона дивилася йому в обличчя, суворо, без жодної дівочої романтичної ідеї.

– Ми вбили собі це в голову, я і Неллі. Без жодної причини – вони до нас не залицялися, нічого такого. Ну, якісь знаки уваги коли-не-коли, ото й усе. Чесно сказати, ми навіть не знали їх добре. Звучить дивно, бо ми ж так близько росли, з ким нам іще було знатися? Але вони працювали на тій фермі з рання до смерку майже відтоді, як почали ходити, так що вільного часу особливо й не мали. І до любителів поговорити не належали. Тільки Піт умів розмовляти й думати про всяке. Все, що ми з Неллі знали про Генрі й Артура – що вони нежонаті й вродливі. Всі чоловіки з роду Паїв були вродливі, кожнісінький з них. Ну, це ти й сама знаєш. Кожен з них, перерісши худорлявість, ставав високим й струнким, з густим темним волоссям й такими їхніми очима. Неллі все говорила, що в них божественні темні очі. Артур і Генрі мали чудові темні очі. Вони також були кремезні, міцні хлопці, кремезніші за свого татка. Кремезніші за наших братів.

Вона зітхнула.

– Хай там як, а то був наш із Неллі план. Ми збиралися вийти заміж за Паєвих хлопців. Тож зраділи, дізнавшись, що ті постановили собі успадкувати ферму. Звісно, ми планували, що старого Джексона не буде. Ти б подумала, що він учився на своїх помилках, правда ж? Спровадив трьох синів – більш ніж половину своєї робочої сили, тож ти б подумала, що будь-хто усвідомить, що має щось змінитися, і ставитиметься до тих, що залишилися, із дрібкою поваги. Але виявилося, що він цього усвідомити не зміг.

Тієї зими він загадав їм розчистити ще землі: зрубати дерева, висмикати підлісок, викорчувати корені. Жахливо важка робота. Мої брати допомагали – тоді всі сім’ї виручали одна одну, – й розповідали, що приходили зранку, а Паєві хлопці вже працювали, аж гай шумів, а коли увечері йшли додому, то робота все ще кипіла, а старий Пай і на хвилину не припиняв їх лаяти з рання й до смерку. Аж тут того дня, коли вже сонце почало сідати, Джексон став кричати на Генрі за щось, і Генрі кинув, що робив, просто завмер на хвилю, втупившись у землю. А тоді опустив сокиру і попрямував до батька – пам’ятаєш, я казала, що хлопці були кремезні? Ну, він підняв Джексона, вхопивши за шию.

Міс Вернон стисла собі горло під підборіддям артритичною старечою рукою.

– Отак. І підняв його над землею. Він потримав Джексона, притиснувши до дерева, хвилину чи дві. Джексон брикався, махав ногами й пищав, як миша. Мої брати казали, що це було б смішно, якби не було так страшно. А тоді Генрі кинув погляд на Артура, що стояв разом із моїми братами, і пальцем не поворухнувши, щоб допомогти батькові, й сказав: «Хай ферма тобі, Арте». Відпустив батька й пішов. Забрав свої речі з дому й того ж вечора пішов дорогою вниз.

Вона знову зітхнула й склала руки на колінах.

Я взяла печиво з банки й простягнула їй, але вона похитала головою, тож я з’їла його сама. Я жувала тихо, сподіваючись, що як я її не тривожитиму, вона продовжить розповідати. І нарешті вона знову заговорила. Її голос був утомлений, ніби спогади далися їй взнаки.

– Генрі мав бути мій, – сказала вона. – Не пам’ятаю, як ми з Неллі визначили, хто буде кому, але я знала, що Генрі мав бути мій. Може, він цього й не знав, бо не зайшов попрощатися. Я думала про нього, що йшов тією дорогою, уявляла, як він іде точнісінько слідами Піта, що пішов раніше за нього. Звісно, Едварда і Нормана теж – чотири пари відбитків ніг Паїв, усі – спрямовані на південь, жодна – назад – але насамперед я думала про Піта. Пам’ятаю, як подумала: оце пішов мій останній шанс.

Якийсь час вона мовчала. Тоді знову пирхнула, але цього разу, здавалось, не через зневагу, а через іронічну смиренність.

– Отож Артурові дісталася ферма, – сказала вона.

Вона знов спинилась і стала шамкати. Я стривожилась, що вона не розповідатиме далі, тож все ж її підштовхнула:

– А що з Неллі? Вона вийшла за Артура?

– Я до цього підходжу. – Вона сердито на мене глянула. – Май терпіння. Це довга історія, і вона мене виснажує.

Саме цього я й боялася – що вона виснажиться до того, як дійде до кінця. Я відчувала, що мала знати про все, що сталося на тій нещасній фермі. Не хотіла чекати до завтра. А якщо вона помре вночі або матиме серцевий напад і втратить мову? Я ніколи не почую решту історії. Це здавалося мені майже катастрофою. Я майже почувалася так, наче якби я знала все про минуле, якби точно знала все, що трапилося з попередніми поколіннями Паїв, то могла б прослизнути крізь час і навести лад у їхній історії, дати їй інший курс, щоб вона не перетнулася з нашою.

Так що зберігати терплячість мені було непросто. Я мала чинити спротив своєму пориву штовхнути її, буркнути на неї, щоб продовжувала. Ми обидві забули, що я мала б полоти город. Ми так і сиділи: вона – на