Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

на місці, коли юнак фактично зізнався в тому, що є брудним жидівським вилупком – як і належить цьому нечистому племені, гордовитим і надмірно хвалькуватим. Утім, зібравши в кулак усі свої нерви, стара вчителька посміхнулася судомно перекривленими губами й мовила:

– Агата Литвак?.. Агата Самсонівна?.. Шістдесятого року випуску?.. Авжеж пам’ятаю! Така розумна дівчинка… Що ж, Спартаку, передавай їй вітання від її старої вчительки.

– Неодмінно передам, – запевнив юнак.

Торік після останнього в її житті випускного вечора Тамара Антипівна влаштувала вдома істерику майже такої ж сили, як і цьогоріч. Ні, це ж треба: все життя вона методично «різала» всім жиденятам оцінки зі своїх профільних предметів – а тут як здрассє!.. Знайшовся, бачте, Спартак Андрійович Сивак, який замаскувався так ретельно, що вона, така досвідчена й нещадна, не розкусила його за всі роки. А тому щороку ставила зухвальцеві п’ятірку за п’ятіркою. А він іще знущався з неї…

Авжеж знущався! Тамара Антипівна із запізненням зрозуміла всі його витівки, озираючись назад.

Наприклад, у шостому класі навесні діти писали твір на «весняну» тему, що формулювалася як «Шпаки прилетіли». Отож усі шестикласники, скільки їх було, назвали свій твір однаково: «Скворці прилетіли». Чий зошит Тамара Антипівна не відкривала – скрізь стояло сакраментальне: «Скворці прилетіли». Навіть у старости класу (і ще однієї сьогоднішньої медалістки) Нонни Дудченко було те саме: «Скворці прилетіли»…

І тільки один учень на весь клас хтозна-чому написав: «Шпаки прилетіли». І ясна річ, цим учнем виявився не хто інший, як Спартак Сивак!.. Коли на уроці української мови Тамара Антипівна зачитала заголовок твору, то весь клас щиро сміявся, не зрозумівши, що то за «шпаки» такі.

– Скажи, Спартаку, чому ти так назвав свій твір?

– Бо, наприклад, у водевілі «Шельменко-денщик» обігрується та сама ситуація: молодий вояк Скворцов залицяється до дочки пана Шпака, який не знає, що російський «скворец» і український «шпак» – це одна пташка.

Тільки тоді учні припинили сміятися, а Тамара Антипівна повідомила, що п’ятірку за твір отримує лише Спартак Сивак і більше ніхто. Та якби ж вона знала, що з неї знущається замасковане жиденя!.. А й справді знущається – бо жиди не можуть знати українську мову!.. Не здатні її вивчити!..

Або іншим разом Спартак розмовляв зі своїм приятелем Мареком Чмутом, стоячи біля столу вчительки, при цьому спитав:

– А чи знаєш ти, Мареку, як українською перекладаються «веснушки»?

Оскільки хлопець не відповів, то Тамара Антипівна поспішила вставити:

– Веснянки!

– О-о-ой, Тамаро Антипівно!.. – обернувся до неї розгублений Спартак. – Я й не знав, що ви нас слухаєте… Але веснянки – це ж українські обрядові пісні, як і гаївки… Отож щоб не плутатися, краще перекладати «веснушки» як «ластовиння».

– Ну так, так, «ластовиння»! Бо ж існувало повір’я, що ластівки навесні прилітають і ластовиння з собою діткам приносять, – викрутилася вчителька.

Спартак кивнув, відвернувся і продовжив розмову з товаришем. Тоді Тамара Антипівна вважала це випадковістю й тільки після випускного вечора 1979 року зрозуміла: Спартак знущався! Авжеж знущався!..

Ну, стривай же…

Багато місяців поспіль вона не мала спокою, шукаючи можливості помститися хлопцеві за багаторічні знущання, за які до того ж власноруч платила мерзотникові суцільними п’ятірками з української мови та літератури. Звісно, разом з усім своїм класом перейшовши навчатися на останній рік до середньої школи № 17, кляте жиденя самовпевнено вважало, що у старої вчительки-пенсіонерки руки занадто короткі, аби його дістати. На перший погляд здавалося, що так воно і є… Тим паче чоловік Тамари Антипівни – товариш Мориченков – також відправився на заслужений відпочинок. Але мерзотник прорахувався, ще й як прорахувався!..

Стара вчителька уявляла, який гембель здійнявся вдома у Сиваків, коли кілька тижнів тому – на самому початку підготовки до випускних іспитів – їм додому принесли повістку із Подільського районного військкомату. Це було тим більше дивно, позаяк весняний призов щойно скінчився… Завітавши до РВК, Спартак із подивом дізнався, що тамтешній лікар-окуліст підозрює, що юнак намагається «закосити» від армії, занижуючи показники зору: змішаний астигматизм, 0,2–0,3 на праве око, 0,1–0,2 на ліве. І хоч як неборака благав окуліста, той лишався неухильним:

– Ти мусиш пройти невідкладне обстеження. А те, що у тебе випускні іспити, – це нікого не колише: Батьківщина-мати чекає від тебе виконання громадянського обов’язку, синку!.. А щоб піти служити рядовим ненавченим, скласти всі випускні іспити зовсім не обов’язково. Запам’ятай, синку: до Афганістану тебе заберуть навіть з усіма двійками в дипломі, га-га-га-а-а!..

Отак і сталося, що у розпал випускних іспитів Спартака ушпиталили до районної лікарні за направленням Подільського РВК, маючи на меті ретельне дослідження сітківки обох очей і подальше спростування діагнозу окуліста. Для цього йому в очі капали атропін – тричі на день протягом цілого тижня. В результаті такої процедури очні зіниці переставали реагувати на найяскравіше світло, через що окуліст діставав змогу ретельно вивчити сітківку очей. А потім протягом другого тижня очі поступово, внаслідок природного вимивання атропіну, приходили до норми.

Отже, протягом двох тижнів юнак не міг нормально бачити через те, що більш-менш яскраве світло спричиняло нестерпний біль очам. До того ж атропін не давав кришталикам ока фокусувати зір – отже, цілих два тижні поспіль Спартак гарантовано не міг читати. На довершення всіх бід, юнака помістили на вільне місце у «ветеранську» палату, розташовану на південному боці лікарняного корпусу. Таким чином протягом дня він перебував у приміщенні, буквально наповненому яскравим сонячним сяйвом.

Чи міг він хоч якось читати?! Головлікар гарантував своєму давньому приятелеві – товаришу Мориченкову: ні, не міг! У жодному разі! Справді, Спартак цілий день тільки те й робив, що лежав під вікном у яскраво осяяній палаті, примотавши нитками до скельців окулярів картонні кружечки й у такий спосіб сяк-так захищаючи очі від нестерпного болю. Єдине, що насторожувало, це шкільні підручники то з історії, то з фізики, які медсестри періодично знаходили в його ліжку. От тільки підручники ці виявлялися у юнака під подушкою, і цю забаганку він пояснював просто:

– Коли я лежу головою на підручниках, знання самі просотуються через подушку мені в мозок. Будь ласка, не чіпайте мене: ви ж не гірше від мене знаєте, що читати я не можу, – бо очі ріже від болю!.. Будь ласка…

Головлікар районної лікарні повідомляв те саме:

– Перекажи Тамарі Антипівні, що обстежуваний Сивак Спартак Андрійович зараз сліпий, що твій кріт. Нехай заспокоїться.

Те саме казав і окуліст Подільського райвійськкомату: «Людина, якій тричі на день капають в очі атропін, читати не здатна ні під яким виглядом, нехай Тамара Антипівна заспокоїться. Ми свою справу знаємо».

Тим не менш за час обстеження двічі ставалося диво: в день