Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

чергового іспиту ненависна Агата Самсонівна Сивак (у дівоцтві Литвак) приїжджала до лікарні, після вранішнього закапування атропіну в очі сина писала розписку, потім допомагала юнакові вдягтися, заради захисту від прямого сонячного проміння зав’язувала йому хусткою очі й виводила з лікарні, міцно тримаючи за руку. Потім повільно вела на «пуще-водицький» трамвай, і вони відбували до школи. При цьому було очевидно, що хлопець йде за мамою, немов за поводирем, – отже, таки справді нічого не бачить…

Але як тоді пояснити, що він успішно склав обидва випускні іспити, що припали на період ушпиталення, – як історію, так і фізику?! Як він примудрявся готуватись до іспитів, лежачи під вікном у просякнутій сонячним сяйвом палаті?! Хто йому читав шкільні підручники, якщо сусіди по палаті – «діди» – мали за плечима у кращому разі довоєнну «семирічку», батьки були на роботі, а однокласники готувалися до іспитів кожен у себе вдома?! Чи знання і справді просотувалися Спартакові просто в мозок через подушку?! Може, він зовсім і не жартував?..

У будь-якому разі сталося неможливе: попри посилену тижневу «атропінізацію» очей і наступний тиждень релаксації, ненависне жиденя примудрилося скласти на відмінно історію з фізикою. Після чого лікарі були змушені відпустити юнака з підтвердженим діагнозом «змішаний астигматизм». Це відкривало йому прямий шлях до золотої медалі, яку Спартак і отримав сьогодні. Що ж до Тамари Антипівни, то бідолашній лишалося мучитись найгіршими здогадами. Адже вона знала: якщо бодай за одним представником нечестивого племені не додивитися – це лайно обов’яково напаскудить так, що мало не видасться нікому!

Біда станеться через усе це. Ох, і станеться ж якась біда!.. Як не крути, а тепер цієї біди вже нічого не відверне.

Середня школа № 17, Київ, ніч з 21-го на 22 червня 1980 року

– Ну і що ти там приніс?

– «Портяночки»[26] нуль-сім.

– А що, горілку слабó було заради друзів?..

– Нічого не слабó. Я б для вас!.. Особливо для тебе, Валерко.

– Ну, то в чім же річ?!

– Та нам ще ж до ранку гуляти! А я не хочу, щоб хтось із нас виконав гасло лісорубів і «врізав дуба раніше строку».

– Ач жартівник!.. Ніхто не «вріже дуба» від ста сімдесяти грамів.

– Я ж фігурально!.. Коротше, хлопці: приходьте до мене додому в понеділок, тоді буде вам усе: і горілка, й закусь. Гарантую!

– Як сьогодні?

– Валерко, сьогодні я всього лише обіцяв за золоту медаль виставитися – отож і виставляюся. Але так, щоб вчителі нічого не пронюхали.

– Пхе! «Портяночкою»… Чого ти боїшся? Нам вже атестати на руки видали, тепер ніхто нічого…

– Усе ще може бути, повір мені й потерпи лише одну добу.

– Знаєш, випускний вечір буває раз у житті!..

– Отож я й хочу, щоб у нас все пройшло добре. А в понеділок буде далі.

– Гаразд, Валерко, давай не дивитися в зуби дарованому коню, – втрутився Марек. – Якщо Спартак сказав, що в понеділок буде продовження, – отже, буде. Я його на кілька років довше знаю, ніж ти.

– Отже, вирішено?

– Отже, вирішено.

– Ну добре, давай вже свою «портяночку».

Спартак розстібнув жилетку, запустив руки за спину й витягнув з-за брючного ременя 0,7-літрову пляшку «Приморського» портвейну.

– Гм-м-м… А ззовні й не здогадаєшся, що у тебе за спиною.

– Це мене тато навчив ховати, – посміхнувся Спартак. – Каже, що роботяги так пляшки навіть через заводську прохідну носять. Та от вам: я щойно з директрисою ніс до носу зіштовхнувся, й вона нічого не запідозрила!

– Ну ти й конспіратор. А штопор?..

– Штопор за Мареком. Приніс?..

Мар’ян витягнув з кишені брюк складаний ножик:

– Ось, відкорковуйте. Тільки чим ми «полірнемося»?

– Бовтушкою, – Валерка витягнув з внутрішньої піджачної кишені 100-грамовий коньячний «мерзавчик», заповнений жовтавою рідиною.

– І що воно таке?

– Олія з яєчними жовками, сіллю й перцем.

– А подіє?..

– Мій тато принципово не п’є, але колись літав з екіпажем п’яничок. То вони отакою бовтушкою полірувалися. Нібито допомагало, а у пілотів знаєш до чого з алкоголем суворо? Отож-бо!

– Гаразд, давай.

Відкоркували портвейн, пустивши пляшку по колу, видудлили досуху, потім «полірнулися» бовтушкою, викинули порожню тару в кущі бузку, що кучерявилися попід стіною школи. З кущів долинув дзенькіт.

– О-о-о, не ми перші відсвяткували випускний! – посміхнувся Спартак.

– А ти як думав? Звісно, не ми перші!.. – кивнув Мар’ян і додав: – Медальку покажеш нарешті, га?.. Ну, давай, не жмотничай.

– Та зрозумій же: мою медаль тато додому забрав. Сказав, що я її неодмінно загублю, а він натомість виріже для нагороди рамочку з оргскла. І всім показуватиме, що я за школу заслужив.

– Ну так, у мене мама теж атестат додому забрала, – кивнув Мар’ян.

– І у мене, – підтакнув Валерка. – Мої батьки такі щасливі, що атестат п’ятибальний… Особливо тато. Хоча й мама також пишається.

Усі троє щасливо розсміялися, і Спартак мовив:

– Ех, хлопці, до чого ж я щасливий, що маю таких вірних друзів, як ви!.. Бо без вас не бачити б мені медалі, як своїх вух без дзеркала.

* * *

Це була чистісінька правда. Адже коли на юнака, немов сніг на голову, звалилася повістка з РВК, коли його ушпиталили та почали тричі на день рясно заливати очі атропіном, у першу ж добу перебування в лікарні його навістив не хто інший, як Валерка. У принципі, нічого дивного в цьому не було: вони обидва по черзі зазнали моральної травми від однієї дівчини, від «героїні труда» – а це, погодьтеся, неабияк зближує…

Отже, вкрай засмучений Спартак поскаржився, що мама з татом у відчаї, однак проти військкомату піти не можуть. Мама лише пообіцяла поїхати до Володимирського собору й поставити Богові свічку за те, щоб якось викрутитися з цього лиха… Але ж як?! Також розповів, що через клятий атропін він не здатен терпіти не те що денне світло, а навіть увімкнену настільну лампу – бо очі ріже жахливо, немовби їх труть наждачкою. І як же при цьому готуватися до іспитів?..

– А сонячні окуляри не пробував? – поцікавився Валерка.

– Пробував. Ввечері допомагає ще сяк-так, але не вдень в оцій палаті. Вдень тільки пов’язка, – юнак торкнувся хустки на очах. – Ти ж зрозумій: сонячні окуляри допомогли б, якби атропін мені закапали єдиноразово. А тут тричі на день… А що буде після тижня, уявляєш?!

– То ти засліпнув, виходить?

– Як кріт. Колись, було діло, знайшов у макулатурі книжку про мультяшного Кротика, то щоб її прочитати, я трохи чеську мову вивчив.

– То ти чеську знаєш?! Оце так…

– Та ну!.. Не те щоб знаю. Потроху читаю зі словником. Але я про інше. Цей Кротик… Він завжди