Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

і завмер поруч із ним. Потім не хто-небудь, а сам Юрій Гуляєв[25], який приїхав з Москви до Києва на гастролі та люб’язно погодився взяти участь у сьогоднішньому урочистому заході, проспівав на честь нагороджених знамениту пісню:

Надо!

Надо!

Надо нам, ребята,

Жизнь красивую прожить.

Надо что-то важное, ребята,

В нашей жизни совершить!

Сама собою жизнь ведь не построится,

Вода под камушек не потечет.

Нам на достигнутом не успокоиться

И не снижать души своей полет!..

При цьому ненависний юнак стояв на сцені, міцно стискаючи в правому кулаці щойно отриману нагороду, пильно придивлявся до видатного радянського співака і думав про щось своє… Думав… думав…

Скільки Тамара Антипівна могла пригадати, Спартак завжди про щось думав, навіть крокуючи шкільним коридором чи роздивляючись навсібіч. Складалося таке дивне враження, що у нього всередині сидить хтось інший – той, який живе самостійним життям і завжди думає про щось своє! Вчителька дуже довго намагалась розібратися, про що ж думає цей «дублер», однак за всі роки, доки навчала хлопця української мови та літератури, так і не розібралася в надрах хлоп’ячої душі. Зрештою полишила ці намагання…

А дарма полишила, як виявилося! Якби вона тільки знала, якби ж знала!..

Ну так, ось і все сімейство зібралося докупи. Нагородження завершилося, медалісти спустилися зі сцени в натовп, динаміки розносили в повітрі чергову урочисту промову. Спартак же підійшов до батьків. Очевидно, отой вусань, обличчя якого так і світиться гордістю, – це батько юнака. Ну так, звісно: адже золота медаль перекочувала до його рук. Тепер чоловік гордо озирається навсібіч, немовби промовляючи: «Дивіться всі! Це мій хлопчик заслужив». І важко сказати, що сяє яскравіше – золота медалька чи обличчя вусаня. А поруч з ним стоїть вона – та ненависна жінка, яка ласкаво обійняла нагородженого за плечі…

Так, це вона! Безумовно, вона!

Відчуваючи, що через слабкість у колінах вона зараз може впасти, Тамара Антипівна попленталася додому. Якщо дорогою траплялася паркова лавка, затінена розкидистим гіллям липи чи каштану, літня вчителька сідала й інтенсивно обмахувалася невеликим носовичком. Отак, з перервами на перепочинки, і допленталася додому години за півтори, хоча йти було лише якихось неповних три квартали. А вже переступивши поріг власної оселі, дала волю рясним сльозам та іншим ознакам істерики. Потім були «хвороблива» кушетка, оцтовий компрес на чолі та валер’янка – спочатку одна чашка, потім друга… потім корвалол…

А-а-а-а!.. І як же так сталося?..

– Щось тобі ще подати, Томусенько моя?.. – чоловік схилився над нею й віддано зазирав в обличчя.

– Компрес би перемінити…

– Зараз. Я зараз, потерпи.

За кілька хвилин висохлу від внутрішнього жару ганчірку замінює нова – вогка, дбайливо вимочена у розчині оцту.

– Дякую…

– Щось іще?

– Так… Скажи, а лікарі на совість спрацювали?

– Так, Томусенько, авжеж на совість! Ти ж знаєш, що головлікар – то мій давній товариш. Він усе зробив на совість, як я його просив.

– Але чому він бачив?! Як він міг бачити, коли його очі тиждень заливали атропіном?! От як?! Як?

– Не знаю, Томусенько, не знаю, що й сказати…

– Але ж він таки бачив! Бо інакше не зміг би підготуватися до іспитів! Він же мусив завалити історію та фізику, бо не міг нормально готуватися!!! Не міг, якщо тільки…

– Головлікар завірив, що все було зроблено як слід, на совість.

– То як таке можливо?! Як засліплений хлопчисько зміг підготуватися до двох чи не найважчих іспитів?! Йому що, просто в мозок підручники запхали?! Він що – робот?! Жива електронна машина?!

– Я не знаю, Томусенько.

– І я не знаю. І це мене гризе, не дає спокою!..

– Може, тобі ще валер’яночки?..

– Гаразд, дай іще півтора десятка крапель. Але не більше, бо я вже й без того валер’янки цієї видудлила…

– А може, коньячку?.. Це краще за валер’янку, повір.

– Вірю. Однак дай хоч трохи заспокоїтися, бо якщо вип’ю коньячку, то… Я просто не знаю, що тоді станеться!

– Ну гаразд, Томусенько, заспокойся. Буде тобі валер’янка, зараз буде.

І найгірше в тому, що вона сама в усьому винна! Сама ж бо проґавила це нікчемне замасковане жиденя!..

Усе життя і вона сама, і її чоловік, товариш Мориченков, викорчовували найрізноманітнішу нечисть, паростки якої пробивалися на здоровому тілі Радянської України… ну-у-у, або принаймні на тій ділянці цього тіла, що звалася Старим Подолом. Товариш Мориченков – у Подільському райвиконкомі, вона – у середній школі № 20. І за місцем проживання, звісно. Мабуть, саме з першої подільської квартири (ще комунальної) вони почали, вчинивши справедливу розправу над сімейством Федяків – українських націоналюг та фашистських посіпак: тамтешня мамашка врешті-решт зійшла в могилу, а непутящу курву Нінку міліція заслала кудись у глибоку провінцію.

Жидам Тамара Антипівна спуску теж не давала. Взяти хоча б Фріду Оскарівну Марґоліну з її ішемією. Або цю ненависну бунтарку – Агату Литвак, якій вона вліпила «трояк» з української мови попри заступництво класної керівниці Ганни Михайлівни. Мало би «трояк» і це приховане жиденя – Спартак Андрійович Сивак… якби тільки Тамара Антипівна запідозрила, хто його мамашка! Однак ця сволота Агата так жодного разу і не з’явилася у школі, доки там навчався Спартак. Бо навіщо батькам круглого відмінника ходити до школи?! Дитина вчиться сама, без жодного примусу – ну, то нехай вчиться!.. Двічі на рік (на початку вересня і наприкінці травня) приходив на батьківські збори тато Андрій Федорович (той самий щасливий вусань) – і цього вистачало.

То якби ж тільки Тамара Антипівна знала!.. Якби ж знала!..

Дізналася вона про все рівно рік тому – причому від самого Спартака! Сталося це вже після випускного вечора, коли всі оцінки були виставлені, а похвальні грамоти роздані. Більше того, вже було відомо, що середню школу № 20 переводять на Оболонь, у займану нею будівлю переїжджає районний Дім піонерів, а сама вчителька української мови та літератури Мориченко йде на заслужений відпочинок. Отож саме тоді цей юнак і звернувся до неї:

– Ой, Тамаро Антипівно, а чи можете уявити, що ви не тільки мене, але й мою маму навчали української мови й літератури?

– Що ти таке говориш? – здивувалась вона.

Тоді юнак і сповістив піднесено-радісним тоном те, від чого вона ледь не впала на місці:

– Пам’ятаєте Агату Самсонівну Литвак з випуску тисяча дев’ятсот шістдесятого року? Оце і є моя мама, від неї вам велике вітання. Коли я вчора сказав, що українську мову та літературу у мене викладали ви, мама мені розповіла, як ви навчали її. Знаєте, вона вам така вдячна, така вдячна!..

Ніхто не знає, яких зусиль коштувало Тамарі Антипівні не грохнутися непритомною там же