Антоніо Буеро Вальєхо - Судді уночі, Антоніо Буеро Вальєхо

було обмовити бідного хлопця, одного з тих, які насмілювалися думати не так, як їм веліли, — ну то й дідько з ним! Як ви [тоді] казали: він був червоним [тобто гадом], не вартим того, щоб жити. До того ж Господь мав би тобі за це воздати, бо ви завжди думали, що він на вашому боці. (Підходить до нього). Що б ви не робили, ви чи ваші батьки, ви були ангелами; а переможені, чи їхні діти, — демонами. Біль принесеного в жертву народу; агонія розлучених родин, кров полеглих і убитих в обох таборах, безмежні страждання розтерзаної Іспанії... яку було зведено до мізерного стану бундючної і примітивної офіційної кінокартини про добрих і поганих. Ще й через це ти не вагався, роблячи той жалюгідний трюк з вашого кепського кіна..., бульварного роману, на який ви перетворили іспанську трагедію..., щоб зробити з моєї жалюгідної трагедії буржуазної сеньйорити ще один бульварний роман. (Дивиться на свої руки з обох боків). Як це гидко. Як це мене гнітить. (Поки вона говорить, дон Хорхе розкриває своє обличчя, підводиться і йде до них. Його уявна присутність посилює пригніченість Хуана Луїса).

ХУАН ЛУЇС (не дивлячись на дружину): Я тебе обожнював. Визнаю: в атмосфері тріумфу і привілеїв, в якій я виріс, мене привчили до поганого... Я давно це зрозумів і через це змінився.

ХУЛІЯ (з глибоким смутком): Якби ти змінився, ти б зізнався мені в тому, що зробив.

ХУАН ЛУЇС: Я б тебе втратив!

ХУЛІЯ: Ти втратив мене, коли зробив ту підлість. Відтак ти зруйнував своє життя, моє і Ферміна. І нема на це ради, хоча Крістіна думає, що якусь має. (Її голос тремтить). Бо я також його вбила. (Він дивиться на неї стривожено). Так. Під охороною мого кохання... хто знає, чи не мав би він більше сили для опору... Ми удвох його вбили. (Відходить, похитуючись).

ХУАН ЛУЇС: Ні, Хуліє. Не картай себе... (Вона схлипує, закривши долонями перекривлене обличчя. Хуан Луїс встає і йде до неї. Дон Хорхе прослизає, щоб стати біля Хулії). Благаю тебе, не плач. (Бере її за руку). Послухай.

ХУЛІЯ: Не торкайся мене! (Випручується і, вмиваючись сльозами, йде до канапи і фотелів. Хуанові Луїсу в його обсесії здається, що це Дон Хорхе, легенько торкнувшись його дружини, спонукав її втекти. Видіння відразу ж мовчки стає позаду фотеля, до якого вона підходить).

ХУАН ЛУЇС: Глянь на мене. В моїй душі немає спокою, бо в мене є совість. Те, що я тобі зробив, є моїм постійним соромом. Але... визнай... коли затримали Ферміна, твоє кохання до нього було неглибоким... То була майже примха. І я це помітив. Ти була не з його світу, а з мого... (З незмірною ваготою вона сідає у фотель. Він робить кілька кроків до неї).

ХУЛІЯ: Як якась власність. Ти це хочеш сказати.

ХУАН ЛУЇС: Що?

ХУЛІЯ: Твій світ не повинен був мене втратити, я належала йому!

ХУАН ЛУЇС: Не кажи так.

ХУЛІЯ: І я дозволила себе купити.

ХУАН ЛУЇС (підходить ще ближче): Ні, Хуліє! Наш шлюб попри все був таїнством. І горе нам обом, що ми не зуміли освятитися ним...

ХУЛІЯ: Шлюб? Ти купив свою кохану і дуже добре заплатив. Та бачиш. Я не вміла удавати кохання до чужої людини, з якою лягала в ліжко. Я не була доброю курвою.

ХУАН ЛУЇС: Хуліє, така мова неподобна!

ХУЛІЯ (у гніві підводиться. Дон Хорхе лишається непорушним): Я знаю, що кажу! Двійко дуже порядних і дуже шляхетних молодят одружилися. Але він був лицеміром, а вона повією. Зрештою, обоє з одного світу... Так... Зі світу Хінеса Пардо.

ХУАН ЛУЇС (схиляє голову і шепоче): Господи, просвіти її.

ХУЛІЯ: Він мене вже просвітив. Я боялася розділити сповнене небезпек життя Ферміна і тепер знаю, що повірила вам, бо хотіла повірити. А потім наше зручне життя вислизнуло нам з тобою із рук, наче пісок. Роки достатку, розваг, рулетки чи бінго... Пустота. З якої мені вже несила вийти... Вже неможливо нічого змінити.

ХУАН ЛУЇС: Я змінився.

ХУЛІЯ: Не обманюй себе. Якби не лист від Крістіни, ти б мені ніколи нічого не сказав. Ти такий, як завжди, і також пропащий. Хтозна, чи в глибині серця... тебе не тішить нинішній теракт — адже він ще більше може дискредитувати демократію, яку ти буцімто захищаєш.

ХУАН ЛУЇС (похмуро): Отак ти про мене думаєш?

ХУЛІЯ: Я все так ясно бачу... (Дон Хорхе поволі йде до лівих дверей і спиняється на порозі, дивлячись на них). Це нестерпно. Щаслива Крістіна, щасливий Фермін — доки не помер. Зі шрамами, в’язницями і ударами кийків вони прожили гарне і благородне життя. А мені забракло відваги долучитися до цієї краси. І я варта не більшого, ніж ти. Єдине, що є гідного в моєму житті, це ... мій смуток. (З понурим виразом обличчя поринає в себе).

ХУАН ЛУЇС (підходить і через силу шепоче): Якщо ти хочеш, ми розлучимося. Заради тебе, заради твого щастя. Хочеш?

ХУЛІЯ (з трудом реагує і дивиться на нього): А хто воскресить Ферміна? (Дон Хорхе піднімає руку і кличе жінку. Вона поволі обертається і йде йому назустріч).

ХУАН ЛУЇС: Хуліє, пробач мені.

ХУЛІЯ (з меланхолійним поглядом у порожнечу): Хотіла б вірити, що він пробачив мене. Що хоча б згадав мене перед смертю — як бідолашну слабку і дурну дівчинку, до якої треба бути поблажливим... (Дон Хорхе м’яко бере її за руку і виводить з кімнати. Хуан Луїс лишається стояти, дивлячись на двері. Тоді зненацька біжить до столу, бере конверт, витягає листа, побіжно його читає і розлючено рве на клапті, потім ховаючи їх до кишені. У спустошенні, він спиняється поглядом на Христі. Підходить до розп’яття і дивиться на нього. Дуже далеко, майже нечутно починає звучати «Адажіо» з тріо «Серенада». Хуан Луїс якось непевно хитає головою, ніби хоче струсити із себе якийсь спогад. Стукіт у праві двері. Поглинутий спогляданням святого образу, Хуан Луїс не рухається. Стукіт лунає знову. Хуан Луїс повертає голову. Одночасно стихає музика і світло знову стає звичайним).

ХУАН ЛУЇС: Увійдіть! (Залишивши двері відчиненими, входить Пепіта з тацею, на якій стоїть склянка молока і тарілка з печивом).

ПЕПІТА: Можна мені сюдою пройти в спальню сеньйори?

ХУАН ЛУЇС: Проходь.

ПЕПІТА: Дякую. (Перетинає сцену. Дійшовши до нього, спиняється і стишує голос). Нині ввечері я тебе чекаю.

ХУАН ЛУЇС: Пепіто, нині ввечері вбили воєначальника і я чекаю на телефонні дзвінки.

ПЕПІТА: Та й справді.