Шевчук Василь - Григорій Сковорода, Шевчук Василь

А ви на цих трьох віслюках-близнятах заїхать хочете у царство боже!..

Ченці дивилися на нього з жахом, так ніби він рвав плащаницю або священну книгу.

— Вже пізно, братіє,— промовив жорстко келар.— Пора молитися на сон грядущий.

— Справді! — підтримав його поспішно Іустин.

— Прощайте.

— З богом!

Небавом у друкаревій келії лишилось троє. Прибравши сяк-так після нашестя братії, господар прослав постелі й обняв за плечі Сковороду.

— Я й сам так мислю, брате, але боявся про те і писнути. Ця криводушність мені мов ніж у серці, а чорний одяг—клітка. Не знаю тільки, чи стане сили вирватись, чи зможу я...

— Людина може все,— сказав Григорій і враз відчув, що сили не стане пробути довго в Києві. Тягло у степ, на волю, між люд простий і сірий, нужденний, вбогий, та не лукавий, як ці колишні друзяки-мрійники, а нині ситі пастирі, вітчими, повні злоби.

За день, як час настав прощатися, у друкаревій келії Знову зібралися академісти-братчики. Були мовчазні, замкнуті.

— Ну що ж, панове кондисципули,— озвався першим Іустин.— Григорій нас залишає. Щасливої тобі дороги, брате, й тобі, Михаиле! Не пам'ятайте зла, коли було щось не так... А мо, лишайся, Грицьку? — додав, помовчавши. Й загомоніла братія:

— Лишайся!

— Годі бродити світом!

— Пора пристати й тобі до берега.

— Усім відомі твої таланти, і Лавра прийме тебе, як мати

своє достойне чадо.

— Ти будеш стовпом святої церкви й окрасою монастиря!

Сковорода всміхнувся.

— Ах, преподобні! Не хочу я собою збільшувати стовпотворіння. Досить і вас — стовпів неотесаних у храмі божому!

Узяв із лави бриль і, ледве стримуючи бажання вийти з келії й, не попрощавшися навіть із ректором, лишити Київ, мовив:

— Ми вельми вдячні вам, святі отці, за хліб, за сіль і... за науку. Творіть, що хочете, але без мене.

— Одумайся!

—Не іскушай фортуну!

— Вгамуй гординю!

Й не озирнувся. Лише на кручі, по той бік валу и рову, дістав хустину і витер піт.

— Жарота...

— А на леваді, у нас за Лопанню, вже, мабуть, хлопці знову печуть картоплю і про Сірка співають... — додав Михайло мрійно.

— Й отець Лаврентій лежить на сіні біля криниці, пасе хмарини й мислить...

— Чи прислухається, як від горілки гудуть джмелі в макітрі. Сміючись, вони рушають далі. Й хоча довкола в останніх променях горять золочені хресті! тії бані чудових древніх храмів, а під горою тече широко й синьо старий Дніпро, Сковорода й Михайло уже не в Києві. Вони в путі, в дорозі: один із казки, другий — з своєї молодості. Прекрасна казка здалеку... І те, що кануло, носити краще в серці й не намагатися прожити ще раз. Всуе! Життя, мов річку, не повернути назад, угору...

— Крайський кусатиме від злості лікті, коли дізнається, що ви зі мною їздили, — дзвенить Михайлів голос.

— Всуе... — шепоче Сковорода і наддає ходи.

СІТЬ ВОСЬМА

Багато у біди доріг. Новий архімандрит і ректор смиренний Іов Ьазилевич був м'якосердий, хирявий. Єпіскоп жив у Бєлгорода и за всеньку зиму не приїздив до Харкова жодного разу и не викликав нікого перед свої суворі очі. І раптом — на тобі!

Якось ввечері, коли Григорій з Кордетом сиділи в префектськш келії і мізкували, хто правий — біблія чи Міколай Коперник, прибіг наляканий Правицький Яша й прошепотів:

— І вас, і вас гукає ректор. Преосвященний приїхав тільки що!

— Це вже по мене... — зітхнув Кордет. — Plaudite cives, piaudite, amici, finita est comoedia!

— Передчуття?

— Hi, логіка. Порфирій Крайський не з тих людей, що зупиняються напівдорозі. Дістав зі скрині пляшку, відкоркував і випив просто з шийки усе, що в ній було.

— Тепер ходімо — Оглянув келію, закрив книжку й дмухнув на свічку. — О tempora, o mores!

Преосвященний зустрів їх тепло. Благословивши, потиснув руки і запросив сідати.

Смиренний Іов принишк у кріслі й лише поблискував очима-іскорками.

— Ну, як живете-маєте? — спитав епіскоп лагідно. Це вийшло якось не зовсім щиро, бо навіть усмішка була у нього лукава, хижа.

— Гаразд.

— Нівроку.

— І слава богу! І слава богу... Ще не занудилися! — примружився, мов кіт на мишу. —Із року в рік одне и те саме...

— Ні, отче, — сказав Кордет спокійно. — Ми люди тихі, незаздрі, чесні. Нам досить дещиці. В чини не ліземо, грунтів не стягуємо й грошей у бодні не складаємо. Як казали римляни: omnia mea mecum porto.

Єпіскоп цмокнув:

— Вас хоч бери та й прилучай до лику... Послухай, Іове, так це ж чудова думка. Чим не ігумен! — І він кивнув на Кордета. Той побілів. А ректор навіть не ворухнувся. — Отець Лаврентій, —перевіряв на слух епіскоп, — ігумен Святогорського монастиря... Звичайно, жаль нам розлучатися з сердечним другом, — протяг насмішкувато. — Та що поробиш, треба. Бог над усе!..

— Я не поїду звідси, — сказав Кордет крізь зуби. Єпіскоп звів очі й заговорив, мов забиваючи в колоду цвяхи:

— Не поспішай, Лаврентію. Відмовитись не пізно завжди. Подумай, зваж. Така обитель! Це ж мов єпархія...

— Та я ж філософ! Кого я там навчатиму? — закричав Кордет.

— Чернечу братію, —уже відверто знущався з нього Крайський.— Там давно ждуть не діждуться лекцій. Без філософії їм як без рук...

— Збиткуєшся?! — прошепотів Лаврентій, підводячись. Смиренний Іов умить схопився з крісла і затулив епіскопа.

— Вгамуйся, синку,— підняв кістляву руку перед Кордетом.— На все е воля божа.

— Його це воля!

— Ти помиляєшся,— промовив тихо Іов.— Це я вмолив преосвященного тебе послати у Святогорський.

— Для чого, Іове? — ошелешено спитав Кордет, намацуючи рукою крісло.

— Щоб недалеко їхати. Це ж не Сибір...

Єпіскоп грався чотками. Смиренний Іов стояв, мов напівживий мученик. А пан префект сидів блідий, неначе його зняли з хреста.

— Не люди — змії,— підвівся він невдовзі.— Хай буде проклятий той день і час, коли я дався опутати цим людоловам у клобуках та рясах! Пекельні муки — виграшки перед земними муками! Скрізь фарисейство, підступність, лжа. Людина для можновладців — то не жива душа і неповторність, а одиниця, паличка, якою можна крамарювати, нехтувати і користатися на власний розсуд. Господи, якщо ти чуєш, бачиш, то плюнь їм у ситі очі!

Він швидко вийшов.

— Даремно, Іове, ти заступився за цього гевала і гайдамаку,— пробурмотів епіскоп.— Через таких у Петербурзі на нас і досі злим оком дивляться, та й краєм ходить смута...

— А то б давно усі ходили в кріпаках,— додав Григорій.

— Що ти сказав? — перепитав епіскоп.

— Були б усі рабами.

— Григорію, не випробовуй мого терпіння,— недобре мовив Крайський.— Гадаєш, я не відаю, з ким був Михайло в Києві? Або не чув, який гармидер ти зняв у Лаврі...

— У вас фіскальський нюх. Єпіскоп зціпив зуби.

— Григорію, чи не пора тобі змінити свиту на щось пристойніше? — втрутився ректор.— Не личить якось... Та й можні нам тобою очі колють.

— Хіба мені не вільно носити те, що хочу? Я ж не солдат.

— Та вільно, вільно,— скривився Іов.— Але...

— Ти теж на службі царській і зволь коритися її регламенту,— додав спокійно Крайський.

— Ні, я на службі людській. Громаді ж байдуже, який у мене одяг. Не свита вчить, а голова.

— Розумний...

— Чого про вас не скажеш.

Єпіскоп втисся в крісло. І раптом зареготав:

— Ти просто жмуд '! На язиці все, що на думці. Іове, тобі тут, видно, весело! Послухай,— звернувся знову до Григорія,— а чому ти вважаєш, що я дурний?

— Розумний пастир таку людину, як наш Кордет, не висилав би у монастир, а приласкав би, зігрів би добрим словом і спрямував її палку, завзяту душу на путь добра і правди.

— Найліпший путь для нього — етап на каторгу, —промовив різко Крайський.— Ти чув його сатири та епіграми? Всім невдоволений, на всіх жбурляє брудом!

— До чистих бруд не пристає, а хто в багні купається...

— Геть із очей моїх! — затупотів епіскоп. — Одним ви миром мазані! До ранку щоб не було і твого духу в Харкові!

— О господи... — зітхнув печально Іов і причаївся, втягнувши в плечі голову.

Сковорода підвівся, поправив пояс і, хоч душа кипіла гнівом, спокійно, мовчки вийшов.

Тирани люблять сльози і каяття, а нерозчавлена чужа достойність для них що ніж у серце.

Ще вдосвіта Григорій встав, умився і, склавши в торбу свої пожитки, тихенько вийшов із монастиря. Не зазирнув і до Лаврентія: часу багато буде — зайде до нього на Святі Гори.

Туманним сонним містом попростував до Троїцької, де у отця Бориса квартирував Михайло. Не відав сам, куди подасться і що робитиме у цім тіснім безмежнім світі, де розминутись ніде пихатій кривді з правдою. Було шкода лишати Харків, учнів і свій музеум, де мав тепло і затишок. Але й радів, що не піддався силі, не підкорився волі фіскала Крайського. Єдиний скарб він має — свободу духу і тіла, тож пильнувати мусить, щоб не пошитись якось ненароком самому в дурні й не залишитися без цього скарбу. Ні за яких обставин не слід міняти волю на кусень хліба. Як часто ми, боячись лишитися голодні тілом, зі страху нівечимо свій дух, принижуємося перед володарями і навіть тими, хто може дати їсти. Коли б не це, не розрослася б так буйно кривда на полі правди, істини.

Ковалинський уже не спав. Наслідуючи свого учителя, він уставав рано й починав одразу черпати пригорщами з криниці знань.

Не здивувався гостеві. Але коли побачив торбу, спитав розгублено:

— Куди ви, Савичу?

— У світ, у світ! — сказав бадьоро Сковорода, хоч на душі було ой як невесело.— Певно, судилося мені життядорога...

— Надовго?

— Хтозна.

— А як же ми, Колегіум?

— Преосвященний отець Порфирій осипле вас своїми милостями!

— Він тут?

— Приїхав учора ввечері.

— Коли ж він устиг прогнати вас із Колегіуму?

— Кордита також.

— Господи, як дозволяєш таке свавілля! — прошепотів Михайло гаряче.

— Бог, мабуть, спав, — пожартував Григорій. — Було ж це пізно ввечері... Ну що ж, прошай, мій друже! — обняв Михайла й поцілував.

— Куди ж тепер ви? — спитав юнак розгублено.

— Ат, усе одно... Михайло мовчки плакав.

— Проклятий світ, прокляті люди! — гукнув небавом із відчаєм.

— Не треба так, — спинив його Григорій. — І люди, й світ прекрасні. По виродках не слід судити про свій народ і людство. Учися, думай і сій знання довкола. Тирани можуть правити лише у страсі й темряві. Але не вічно ж стояти ночі. Колись настане ранок!

Ще раз обнявши друга й поцілувавши тричі, Григорій пішов із двору.

— Пишіть!

— Аякже!

— Не забувайте!

— Що ти!..

Туман порідшав.