Шевчук Василь - Григорій Сковорода, Шевчук Василь

— А Васильківська церква! Загомоніли всі.

— Книгарня в Лаврі!

— Кухня.

— Дзвіниці!

— Келії.

— А Кловський палац!

— Іконостас у Спасі на Берестові!..

— Бредня! — спинив їх грізно майстер. — Це все нікчемна частка того, що міг я зробити з вами, хлопці...

— То ми ще зробимо!

— Ні. Не злетіти соколові, в якого крила зв'язані... Він може тільки бігати. Як півень, качур або гусак... Без волі, други, нема життя, немає злету, творчості!

Запала тиша. Де й дівся хміль. Каменярі сиділи, поопускавши голови, тверезі, страдні, неначе мученики, які воскресли на стінах їхніх храмів.

Сковорода вдивлявся в скорботні лиця майстрових, і в грудях зиову росло бажання не розлучатися з ними, лишитись тут, у Києві, де поряд із древнім було теперішнє, були Ковніри, які незгірш од стародавніх уміли бачити й творити красне.

— А може, вдаримо об землю лихом та засніваемо? — спитав Рябий зненацька.

— Це можна.

— Пісня — немов трава цілюща...

— Чи оковита, — додав Рябий і затягнув високим чистим голосом:

Радуйся, чарко, Веселися, пляшко!

Каменярі заусміхалися і підхопили:

Ти, калач,

Не плач!

Й тобі діло буде...

Зайшли музики — цимбали, скрипка, бубон. Співці замовкли, й Рябий метнувся, аби забрати музик до себе. Але шинкарка перейняла їх чаркою, посадовила біля шинквасу, на слободі, щоб не було за них роздору з-поміж гостей. Проте, як кажуть, що має статися, те неодмінно станеться. Не встигли музики втертися після горілки, як звідусіль на них посипалися прохання грати і не що-небудь, а саме той чи інший танець.

— Гопак! Гопак! — гукали дружно каменярі.

— Камаринскую! — не поступались їм москалі-драгуни.

— До біса!

— К чорту!

Упала пляшка, друга. Хтось перекинув лаву з каменярами. Сміх, гвалт, прокльони...

Сковорода кивнув Михайлові і швидко вибрався з юрби і з шинку.

— Де владарюють горілка й пристрасті, філософам робити нічого, — мовив розсудливо, як тільки вихопилися па велелюдну святкову вулицю.

Сонце уже стояло в полудні і припікало так, що, поки вийшли за вал у поле, добряче впріли і потомилися. Неподалік у видолинку знайшли джерельну воду, густий вербовий затінок і, вдовольнивши спрагу, лягли спочити.

Збудило сонце й горлиця. Зиернувши з полудня і перенісши на інше місце тіні, небесне вогнище взялося знову шкварити мандрівників. А голосиста горлиця, уздрівши людей у свому гаї, затуркотіла злякано й шугнула в хащі.

Перехопившись через Хрещатий яр, покритий густо винницями, Сковорода й Михайло віддихалися і по крутій дорозі між чагарів та пагорбів пішли угору, на Печерськ. Минувши царський палац і Пустинно-Микільський монастир, вони побачили перед собою церкви й дзвіницю Лаври. Щоправда, між ними й Лаврою було ще з півверсти дороги, високий вал, з водою рів та бастіони.

Жарота трохи спала, і пілігрими з Харкова взяли фортецю з ходу.

З усіх боків до Лаври йшли прочани. Притихлі, вражені, в передчутті прилучення до чудодійних таїнств, до місць великих духовних подвигів суворих схимників, вони вливалися живою річкою у дивовижні Святі ворота й, уздрівши Велику лаврську церкву — собор Успенія, благоговійно падали і цілували землю. Як повелося здавна, прочани мусили повзти навколішки аж до собору.

Григорій не вперше спостерігав це збиткування, цей дикий звичай, проте здригнувся, побачивши юрбу повзучих, цілуючих та осіняючих себе хрестом. Затисши муку в серці, йшов, наче велетень серед пігмеїв, ширяв орлиним зором по велелюдній дорозі-вулиці й ледь-ледь справлявся з бурею, що бушувала в грудях. Було до болю прикро за цей при нижений, забитий, темний люд; нестерпно хтілося звернутись до них зі словом правди, зірвати з них облуду, в яку закутали їх лицеміри в рясах, розкрити очі, навчити кожного самоповаги, гідності. Але не міг, не вистачало сили чи мужності, а може, й сам був скований залізом звички, сумнівів...

Отямившись, почав шукати друга. Михайло повз навколішки, хрестився, бив поклони і цілував святу дорогу.

Сковорода вернувся, узяв за плечі хлопця й поставив на ноги.

— Хто прагне істини, тому не личить повзати! Плазують темні, душеубогі... й підлі, які, згинаючись, сягають влади, сили, щоб мати змогу гнути, ламати волю інших. Ти ж не з таких.

— Це ж Лавра, свята земля... — прошепотів Михайло.

— Свята — земля, що родить. А тут лиш прах та камінь.

— Благословенна господом...

— Так, як і все на світі!

Вони стояли серед потоку віруючих і сперечалися, дискутували про святість місця.

До них прибилося кілька прочан — худих, знеможених, покритих курявою далеких мандрів. Прислухавшись, вони підводилися й кивали ствердно головами; Слова Григорія передавалися із уст в уста...

І тут з'явилися господні слуги в чорному. Порозпихавши паству, мордаті пастирі вмить оточили Сковороду і відтіснили вбік.

— Ти що ж це, іроде, — схопив за груди один із ченців, як опинилися в безлюднім закутку біля дзвіниці, — супроти церкви учиш?!

— Єси безбожник? — спитав крізь зуби другий.

— Він єзуїт, напевно, — підкинув третій.

— Перехрестись!

— Не хочу, — спокійно мовив Сковорода. — Ви ж не ікони і не угодники, а звичайнісінькі нахабні, ситі пики, ченці-насильники, що позбулися совісті й перетворили ім'я господнє на пугало, а слово боже розпродаєте вроздріб, як крамарі горіхи...

— Заткніть йому пащеку, — озвався басом старий чернець, що мовчки стежив, як навертав братія якогось зайду до лона церкви й віри.

Ще мить — і почалося 6 "хрещення". Але прибіг Михайло і з ним друкар соборний, Григоріїв далекий родич Іустин.

— Кого я бачу! — гукнув він радо і, розпростерши руки. схопив в обійми Сковороду. — Яким це вітром, Грицьку? А ми тебе десь цими днями згадували. Тут, знаєш, скільки Зібралось наших братчиків!

Христові воїни, немов побиті пси, поопускавши голови, пошились хто куди.

— У вас давно так проповідують? — спитав Григорій, провівши поглядом своїх патлатих кривдників.

— А, не звертай уваги, — розважно мовив Іустин. — У кожного своя робота...

— Де не бере хрестом, там — кулаком?

— Інакомислія ніхто не терпить і не терпітиме...

— Дурниці! Терпимість — важіль прогресу, поступу, і де її немає, там не буває правди, свободи, руху, бо з протиріч народжується велика й світла істина!

— Кому вона тепер потрібна? — спитав друкар печально. — Ще напівістина...

— Це все одно, що на піввозі їхати, — сказав Григорій і підштовхнув Михайла до друкаря. — Мій щирий друг і учень!

Іустин потиснув руку хлопцеві.

— Ач, молодець — не розгубився, коли учитель влип у халепу... Ну що ж, панове, прошу ласкаво до господи!

— Він ще не був у Лаврі, — кивнув Григорій на Михайла. — То, може, спершу покажемо йому церкви, печери й твоє друкарське діло?

— Усе покажемо, — всміхнувся тихо Іустин. — Ніде не дінеться! Стояло сотні років і, бог дасть, ще постоїть. А от у мене в келії... щось може щезнути, яко щезає дим і яко тане віск перед лицем вогню...

Обнявши за стан гостей, друкар подався з ними через центральну вулицю, якою повзли й повзли прочани, лишив праворуч Велику лаврську церкву і повернув на вулицю, що йде на північ, впираючись в Економічну браму.

В келії, куди привів їх невдовзі Іустин, стояв великий шарварок, і серед братії Сковорода впізнав чимало знайомих лиць. На мить йому здалося, що він студент і ненароком втрапив на гульбу, влаштовану десь на Подолі хлопцями.

— Воньми-и! — затяг хтось басом, і всі, притихши, вп'ялися поглядами в новоприбулих.

— Кого послав господь? — речитативом спитав той самий голос.

— Ко-го по-слав гос-подь? — немов на криласі, в чотири голоси озвалась дружно братія.

— Не впізнаєте?

— Ні-і!

— Григорій... Сковорода!

Відсовуючи стільці та лави, ченці метнулися до кондисципула, з яким не бачилися хто одинадцять, а хто і більше років. Обійми, жарти, вигуки!

Григорій геть розчулився. В зарослих бородами чернецьких ликах він упізнавав товаришів по бурсі, по навчанню;

одне за одним спливали їхні ймення і прізвища. Які кумедні, які незвичні хлопці в клобуках та довгих чорних скуфіях!..

Його взяли під руки й під урочистий студентський гімн не повели — понесли під образи на покуть.

Gaudeamus igitur

Juvenes durn sumus;

Post jucundam juventutern,

Post molestam sencchitcm,

Nos habebit humus.

Vivat academia,

Vivat professores!..'

(Будемо веселитися,

Поки ми молоді;

Після радісної юності,

Після важкої старості

Нас поглине земля.

Хай живе академія,

Хай живуть професори!..)

Коли прочахла гаряча радість зустрічі, академісти вдарилися у богословів та філософію. Почався справжній диспут. І не про те, як сотворив господь світила й землю або як Єва впала у первородний гріх, а про життя, про місце людини мислячої у боротьбі з нечистим, що виступав нині не у своєму образі, а в машкарі, у німбі святого й праведного.

— Григорію, лишайся в нас! — зненацька мовив Іустин.

— Воістину! — гукнули дружно братчики.

— А що я тут робитиму? — спитав Григорій. — Прочан дубаситиму, аби повзли навколішки?

— Навіщо, — озвався келар. — Для цього е послушники і всяка нижча братія.

— Ходи до нас, у друкарі.

— Або до півчих регентом.

— Свята робота знайдеться, — обняв за плечі келар. — Нам потрібні розумні люди. Перезимуємо — пострижемо. А там, за кілька років, поставимо архімандритом, захисником обителі, її угодників...

— Найпаче вас самих?

— І нас, — згодився келар і підморгнув до братії. — Ми ж неабищо в Лаврі!..

— Ви — сила?

— Звісно. Та ще й яка!..

— І стоїте за правду?

— Аякже, Грицьку.

— Тоді чому ж вельможі й дуки у двір в'їжджають на фаетонах, а не повзуть, як бідні? — закрив сільце Григорій. Перезирнувшись, ченці притихли.

— У них важкі калитки, — промовив келар згодом. — Не донесуть до церкви. Ще по дорозі згублять...

— А як же з рівністю всіх перед богом? Ченці запирхали.

— Григорію, не бийся в стінку лобом, — порадив тихо брат Іустин. — Ви ж слуги божі! — гукнув Григорій.— Борці за людські душі, святі угодники. Чому ж ви можете навчити ближніх, коли самі не вірите в свої слова, в свої казання й проповіді?! О рясо, рясо! Як мало людей зробила ти преподобними і як багато очарувала, обокаянствувала! Світ ловить людей у різні сіті: багатства, почестей, вигод, утіх, святині... І найнещасніша з них остання. Блаженний той, хто святість серця, долю і власне щастя не заховав у рясу. Найбільше зло — це лицемірство, обман, нещирість; вони З'їдають душу, немов іржа залізо.