Івакін Г. - Оповіді про стародавній Київ, Івакін Г.

писемності свідчать і писала (стилі) — залізні, бронзові, кістяні — для писання на воскових дощечках, бересті, штукатурці, знайдені під час археологічних досліджень. Більшість з них залізні. Вони являли собою загострені стержні з лопаточкою у вигляді перевернутого трикутника. Рідкісне кістяне писало X ст. знайдено на Подолі: вирізьблена голова ведмедя вінчає собою стержень, трохи зігнутий для зручності. Писала в давнину носили в спеціальних шкіряних чохольчиках, що прив’язувалися на ремінцях до пояса.

Всі згадані написи, писала, окремі елементи давньоруських книг, знайдені під час розкопок у Києві, свідчать про те, що серед ремісничо-торгових верств населення у X—XIII ст. вже значною мірою використовували писемність. Знання грамоти вимагали різні ремісничі спеціальності. Відповідно й писемність була не тільки привілеєм князів, церкви, всієї пануючої верхівки, а й надбанням інших верств міського населення.

Облога Києва. Наприкінці 1240 р. величезна армія завойовників на чолі з ханом Батиєм — онуком Чінгісхана — «многом множьством силы своей» підступила до Києва і обложила його. Під час однієї з вилазок киянам удалося захопити полоненого—«язика», якого звали Товрул. І той розповів, що під Києвом Батий зібрав усі свої війська, всіх своїх найкращих воєвод, які брали участь у поході на Русь. Такої сили для оволодіння одним містом Батий не зосереджував ніколи. Літописець зазначає, що від скрипіння возів, ревіння верблюдів, іржання коней монголо-та-тарського війська не чути було людського голосу.

Головний удар ворожі війська на-Глек з гутного скла.                 несли з півдня в районі Лядських воріт,

де знаходилося велике Козине болото, яке охороняло підступи до міста. Завойовники почали штурм Києва взимку (6 грудня, як повідомляє Лаврентіїв-ський літопис), коли болото замерзло. До того ж Батий «пороком же бес пре-стани бьющим день и нощь, выбиша стены».

Пороки — це могутні камнеметальні машини. За їх допомогою Батиєві ординці руйнували ворота або ділянку валу чи збивали з нього заборола (захисний бруствер з дерева), за яким ховалися від стріл захисники. Після цього, засипаючи зруйновану ділянку хмара-Глек-кумган.    ми стріл, завойовники йшли на приступ.

За деякими повідомленнями, під Києвом Батий зосередив 32 пороки.

Так було і біля Лядських воріт. Зруйнувавши частину валу, Батий кинув свої війська на штурм. Розпочався жорстокий бій на розбитому валу: «И возидоша горожаны на избитые стены и ту бяше видити лом копеины и щет скепание, стрелы омра-чиша свет побеженым». Вороги увірвались в «город Ярослава», але їхні втрати були настільки великі, що Батий змушений був припинити бій і дати війську відпочинок.

На ранок битва продовжилася ще з більшою силою. Кияни на чолі з воєводою Дмитром устигли закріпитися в «городі Володимира». Та ворог, кількісно переважаючи захисників міста, прорвався у київський дитинець через Софійські ворота і оточив Десятинну церкву. Від ударів каміння, що його метали пороки, і від ваги людей, що скупчилися там, стіни першого кам’яного храму Русі завалилися, поховавши під руїнами останніх героїчних захисників Києва.

Кияни захищали кожну вулицю, кожний дім. Розкопки відкривають нам і картини самого бою, і картини страшного погрому, якому піддали захоплене місто завойовники. У різних частинах Києва виявлено братські могили захисників міста. Багато людських кістяків знайдено просто на вулицях, під руїнами будинків і соборів. На підлозі будинку, розкопаного на вул. Десятинній, серед завалів обпаленої глини, вугілля археологи знайшли десять кістяків чоловічих, жіночих та дитячих. Від більшості житлових і господарських споруд, палаців і соборів Києва залишилися одні згарища.

Після Батия. Отже, Київ був спалений і пограбований. Більшість мешканців загинула або потрапила у полон. Багато людей «бежаху ис татар» в Галицько-Волинське князівство і далі на захід. Так, хроніст Матфей Паризький повідомляв про біженців з Русі в далекій Саксонії. У 1245 р. у Франції опинився ігумен монастиря Спаса на Берестові в Києві Петро Акеро-вич, який виконував на той час обов’язки митрополита всієї Русі. Він виступав на всеєвропейському церковному соборі в Ліоні, скликаному папою римським Інокентієм IV для розгляду питання про віроломну ханську навалу. Київ був обезкровлений, його квітуча культура розорена. Непоправної шкоди зазнало насамперед високе мистецтво зодчих та золотих справ майстрів, художників і літописців, матеріальна база розвитку якого значною мірою була знищена.

Реакційні дворянські й буржуазні історики стверджували, що після Батиєвої навали Подніпров’я перетворилося на пустелю, а нове населення прийшло сюди з Карпат лише в XV ст. А представники шляхетської великопольської історіографії намагалися довести, що нібито Україна була заселена і цивілізована польською шляхтою, що «польська шабля захищала Русь від татар, а польський плуг її обробляв».

Але це аж ніяк не відповідає дійсності. Уже в найближчий час місто починає відбудовуватися. Повертаються мешканці, що врятувалися у поліських районах. У 1246 р. посол папи римського Плано Карпіні бачив у Києві вже 200 будинків. Тут він зустрів багатьох іноземних купців — Михаїла з Генуї, Мануїла з Венеції, Миколу з Пізи, Якова Реверея з Акри, а також менш відомих торговців з Константинополя (Царгорода), Австрії, Польщі. Перебування в Києві навіть у ці найскрутніші для міста часи представників найбільших торгових міст Європи та Близького Сходу свідчить, що і в перші роки після ординської навали Київ лишався важливим міжнародним торговим центром. Київ й надалі залишався важливим політичним, економічним і культурним центром Східної Європи. Містом керував тисяцький. Вірогідно, це був намісник великого князя Ярослава Всеволодовича Дмитро Єйкович. Самих монго-ло-татар у місті не було, найближча їхня ставка знаходилася в Каневі. Переписавши населення і обклавши його тяжкою даниною, завойовники володіли руськими землями з допомогою місцевих феодалів.

Хан Батий, зважаючи на традиційне значення Києва як столиці держави, передавав місто найсильнішому князеві, якого призначав великим князем. Спочатку ним був Ярослав Всеволодович, а після смерті Ярослава — його син Олександр Нев-ський. Проте Олександр Невський, як і його батько, не став правити в Києві, а залишився у Північній Русі. Київ

і Київщина лише номінально належали до їхніх володінь.

Рідкісні писемні джерела того періоду не дають вичерпних даних про київських князів аж до 30-х років XIV ст. З цього часу в Києві княжив якийсь Федор, васал Золотої Орди. У 1362 р., розгромивши монголо-татар на р. Сині Води, литовський великий князь Ольгерд вигнав з Києва Федора і посадив на київський престол свого сина Володимира. Володимир Ольгердович та його нащадки правили тут, з деякою перервою, до 1470 р.

Київ став у цей час центром боротьби проти наступу польських та литовських феодалів на руські землі. Київські князі Олександр (Олелько) Володимирович та Симеон Олелькович висувалися кандидатами у великі князі литовські, що свідчить про їхній відчутний авторитет у державі. Це підтверджують їхні династичні зв’язки з Твер’ю, Москвою, Молдавією. Через свою незалежну поведінку, а також тісні зв’язки з