Джек Лондон - Любов до життя, Джек Лондон

їй і далі вбирала та миска. Справді якесь диво! Її пойняло шалене бажання зареготатися. По тому вона відчула тишу, що панувала в кімнаті, і забула про миску - тепер їй хотілося, аби щось перебило ту моторошну тишу. Одноманітне капання розлитої кави на підлогу тільки її поглиблювало. Чому Ганс нічого не робить? Чому нічого не скаже? Вона глянула на нього, надумала сказати щось, але язик її не послухався. Горло чудно боліло, а в роті було сухо й терпко. Вона лише мовчки дивилася на Ганса, а Ганс дивився на неї.

Зненацька гострий металевий звук порушив тишу. Едіт крикнула й скинула оком на стіл. Миска впала. Ганс зітхнув, ніби прокидаючись зі сну. Брязкіт миски вернув їх до життя в новому світі. Та сама хатина стала для них новим світом, де відтепер вони мали жити й діяти. Старий світ канув у безвість. Попереду було саме лиш нове й невідоме. Несподіване всьому надало іншого освітлення, змінило перспективу, змістило цінності, змішало реальне з нереальним у заплутаний клубок.

- О господи! Гансе! - вимовила нарешті Едіт.

Він не відповів, тільки втупив у неї переляканий погляд. Годі повільно озирнув кімнату, наче вперше все те побачив. Урешті нап’яв шапку й рушив до дверей.

- Куди ти? - запитала Едіт, пойнята жахом.

Він уже взявся за клямку і відповів, наполовину обернувшись до неї:

- Копати могили.

- Не кидай мене, Гансе,- вона перебігла очима по кімнаті,- з оцими...

- Однаково ж могили доведеться копати,- сказав він.

- Але ж ти не знаєш, скільки їх треба,- заперечила Едіт розпачливо і, помітивши, що він вагається, додала: - Потім ми підемо разом, і я допоможу тобі.

Ганс вернувся до столу і машинально направив свічку. Тоді вони вдвох почали огляд. Гаркі й Німчик були мертві, а що вбивця стріляв зблизька, на трупи страшно було дивитися. До Деніна Ганс відмовився підійти, і Едіт довелось обзирати його самій.

- Він живий,- сказала вона Гансові. Той наблизився і скинув оком на вбивцю.

- Що ти кажеш? - запитала Едіт, почувши, як він щось невиразно промурмотів.

- Кажу, з біса шкода, що він живий,- відповів Ганс.

Едіт нахилилась над Деніном.

- Облиш його! - гостро наказав Ганс якимось дивним голосом.

Вона глянула на нього, враз охоплена страхом. Він підняв рушницю, що її кинув Денін, і вкладав до неї набої.

- Що ти хочеш зробити? - скрикнула Едіт, швидко підводячись.

Ганс не відповів, але вона побачила, що він прикладає рушницю до плеча, і, схопивши рукою за цівку, відвела її вгору.

- Тікай геть! - хрипко вигукнув Ганс.

Він намагався видерти в неї рушницю, та Едіт підійшла ближче і вчепилася в нього руками.

- Гансе! Гансе! Схаменися! - кричала вона.- Ти збожеволів!

- Він убив Німчика й Гаркі,- товк своє Ганс.- І я вб’ю його.

- Але ж так не можна,- заперечила вона.- На це є закон.

Він тільки глузливо скривив губи - мовляв, який там закон у цій глушині,- і тупо, вперто правив те саме:

- Він убив Німчика й Гаркі.

Едіт довго переконувала його, та на всі її докази Ганс торочив одне: «Він убив Німчика й Гаркі». А все ж Едіт не могла побороти в собі того, що засвоїла з дитинства, що мала в крові. Вона успадкувала повагу до закону і мусила зробити так, як велів закон. Інакше годі було дотриматися справедливості. Гансова спроба самому вчинити суд здавалася їй не кращою за Денінове вбивство. Вона переконувала його, що злом зла не направиш і єдиний спосіб покарати Деніна - віддати його до рук правосуддя. Нарешті Ганс поступився.

- Гаразд,- сказав він.- Хай буде на твоє. Але завтра або позавтра він уб’є нас.

Едіт похитала головою і простягла руку по рушницю. Ганс уже хотів був віддати її, але завагався.

- Краще дозволь мені застрелити його,- попросив він.

Едіт знову похитала головою, і він знову простяг їй рушницю. Саме ту мить відчинились двері й до хатини, не постукавши, ввійшов індіянин. Разом із ним у кімнату ввірвався вітер та снігова курява. Едіт і Ганс обернулися до прибульця. Ганс не встиг віддати рушницю і стискав її в руках. Гість анітрохи не збентежився, побачивши в хаті таку картину. Він хутко перебіг очима по трупах Німчика й Гаркі та по непритомному Денінові. На обличчі його не відбилося ані подиву, ані навіть цікавості. Гаркі лежав біля самих його ніг, одначе він не звернув на нього жодної уваги, наче там зовсім нічого не було.

- Дуже вітряно,- сказав індіянин замість привітання.- Все гаразд? Дуже гаразд?

Ганс, і далі тримаючи рушницю в руках, зрозумів, що індіянин уважає його за вбивцю. Він благально глянув на дружину.

- Доброго ранку, Негуку,- насилу промовила Едіт, і голос її затремтів.- Ні, не дуже гаразд. Велике горе.

- До побачення, я йду. Дуже поспішаю,- сказав індіянин і, нітрохи не кваплячись, обережно переступив калюжу крові на підлозі, відчинив двері й вийшов.

Чоловік і жінка ззирнулися.

- Він думає, що це ми вбили,- видушив із себе Ганс.- Що це вбив я.

Едіт трохи помовчала, тоді сказала коротко й діловито:

- Байдуже, що він думає. Про це потім. Зараз нам треба викопати дві могили. Але спершу мусимо зв’язати Деніна, щоб він не втік.

Ганс відмовивсь доторкатися вбивці, і Едіт сама міцно зв’язала йому руки й ноги. Потім разом з чоловіком вийшла в снігову заметіль. Земля замерзла, і годі було вгризти її кайлом. Вони назбирали гілляччя, розгребли сніг і розпалили вогнище. Цілу годину горів огонь, поки земля відтала на кілька дюймів. Вони зшкребли її і знову розпалили вогнище. Так вони поволі заглиблювались у землю - на два-три дюйми за годину.

То була тяжка й невесела робота. Вогонь через хурделицю погано розгорявся, а крижаний вітер прошивав одежу й обсипав тіло морозом. Вони працювали майже мовчки. Вітер не давав їм розтулити рота. Лише зрідка вони перемовлялися кількома словами, дивуючись, що могло спонукати Деніна на вбивство, а то все мовчали, пригнічені жахом несподіваної трагедії. О першій годині, глянувши в бік хатини, Ганс заявив, що він голодний.

- Ні, ні,