Володимир Наумович Міхановський - Оранжеве серце, Володимир Наумович Міхановський

Джоні відмовився від свого наміру капітулювати, і недарма: доля змилостивилась над його величністю.

Уболівальники довкола гравців стали тісніше.

— Хвилюється, бідолаха, — прошепотів хтось із них, гаряче дихнувши в потилицю Джоні.

І справді, лаборант поводив себе, мов сновида, його права рука повільно тяглася то до однієї, то до другої фігури, трохи не торкаючи їх. Нарешті, зважившись, Джоні робив хід. Далі вся процедура повторювалась спочатку,

Король Джоні з відчайдушною сміливістю рушив уперед, назустріч випробуванням. Путь його була терниста. Здавалося, ось-ось фінал. Вже по трьох останніх ходах із королівського війська лишилася сама тура, що сирітськи блукала десь на сьомій горизонталі. Удіно відповідав блискавично, майже не думаючи.

І раптом сталося чудо, справжнє шахове чудо. Вся зала охнула в один голос. Тура Джоні рушила під удар, віддаючи себе на смерть. Не побити її було неможливо. Удіно взяв туру, і король супротивника не міг зробити більше жодного ходу. Пат. Нічия!..

Зраділий Джоні посміхався, приймаючи з усіх боків поздоровлення. Ошелешений Удіно не міг опам’ятатись. Як це Джоні викрутився! Адже мат, здавалося, був невідворотний…

— Молодець, Джоні! — тим часом гукали довкола уболівальники.

— Продемонстрував клас.

— Чи ба, хитрун. Спочатку навмисне піддався, потім раз!..

— А що? Досить йому виграти бодай одну партію — і солідна сума в кишені.

— Це вже звісно. Спочатку він ошелешив супротивника, а вже тепер доможеться свого.

— От побачите, він покладе зараз цього Удіно на лопатки!..

Тим часом почалась вирішальна партія.

Удіно виявляв тепер обережність, і о першій порі боротьба розвивалася спокійно. Гра Джоні була дещо своєрідна. Його манера водити рукою над фігурами, немов під час спіритичного сеансу, дратувала Удіно. Але прискіпатись не було до чого, шахових правил Джоні не порушував. Та найбільше дивувався Удіно тому, що його партнер став поводитись за дошкою розкуто, обачно, і кожен його хід із залізною логікою витікав із попереднього.

Над позицією Удіно, незважаючи на хитромудрий захист, стали покволом збиратися хмари. Удіно неспокійно позирав на партнера, силкуючись збагнути його таємниче перетворення. І раптом дещо видалося йому підозрілим.

Рука Джоні, як і раніше, блукала над дошкою. Пальці його завмирали то над однією фігурою, то над іншою. “Якщо він піде конем, буде кепсько”, — подумав Удіно. Джоні непевно простяг руку до фігурки коня. В цю мить Удіно випустив на підлогу запальничку і, прожогом нагнувшись, устиг побачити, як нога робота, що байдуже спостерігав за грою, торкнулася черевика Джоні. Піднявши запальничку, Удіно поклав її в кишеню. В цю мить Джоні пішов конем! Кров припливла до голови Удіно. Він розгадав шахрайство Джоні. Та що робити далі? Змішати фігури? Здійняти гвалт? Але де докази? Окрім того, гру буде зразу ж припинено. А це значить: прощай виграш, що його Удіно вже відчував у своїй кишені. Ні, він, людина, перехитрує робота!

Удіно вдав, ніби нічого не помітив, і грав далі. Коли Джоні, обираючи дальший хід, знову почав здійснювати над дошкою свої маніпуляції, Удіно затамував подих, мов кіт, що чигає на мишу. Рука Джоні на якусь мить зависла над крайнім пішаком, і Удіно обережно, можна сказати, з ніжністю торкнувся до ноги свого супротивника. І що ж? Джоні пішов пішаком. Це був не то що слабкий, а зовсім безглуздий хід, і вболівальники довкола здивовано перезирнулися.

Здогад Удіно підтвердивсь, і він знову заспокоївся. Час від часу торкаючись ноги Джоні, Удіно без особливих зусиль розхитав ворожу позицію, і вже за кілька ходів вона стала дірявою, мов решето.

— Мат! — нарешті виголосив Удіно й підвівся.

Ті, хто ставив на нього, — а таких була більшість, — тепер всіляко виказували свою приязнь до переможця і радість з приводу власного виграшу. Прибічники Джоні юрмились похмурою купкою, обговорюючи всі перипетії матчу. Сам Джоні, грубо відштовхнувши вайлуватого робота, що стояв побіля нього, понуро зашкандибав до виходу. Удіно провів його поглядом і, коли грюкнули двері, зареготав.

— Ти чого? — спитав у нього якийсь окадькуватий уболівальник.

— Розумієш… Я сьогодні здобув не звичайну перемогу.

— А яку ж? — здивувався товстун.

— Подвійну! Так, так, подвійну! — і Удіно підняв руку, як боксер, що нокаутував свого супротивника.

МАЙСТЕРНЯ ЧАРЛІ МАКГРОУНА

Містечко Тристаун невелике. Стоячи в однім його кінці, бачиш інший. Масивний банк, ратуша та хіба ще тюрма — ось і всі його, так би мовити, визначні місця. Життя в містечку спливало тихо, сонно… Проте зі снів усе й почалося.

1

Дебелий із гривою сивого волосся Чарлі і цієї ночі боявся заснути. Десь опівночі він опустив ноги в старі розтоптані пантофлі й підійшов до вікна ковтнути свіжого повітря. Кругловидий самовдоволений місяць щедро освітлював спадисті дахи схожих між собою, наче близнюки, будинків, шпиль ратуші, що незграбно стримів оддалік, вузьку кривулясту річечку, від якої долинав таємничий перегук жаб.

Лягати в постіль не хотілося. Напівпорожня холостяцька кімнатка гнітила, як склеп. У голову лізли невеселі думки. Все життя Чарлі гнув спину на Компанію. І без толку. Хоч би якусь дещицю відклав про чорний день. Але де — ледь кіпці з кінцями зводить.

Чарлі перевів погляд на споруду банку, далі глянув на похмурий куб тюрми і зітхнув. Ні, операція горла йому надто дорога. Лікар, правда, взявши за візит свої п’ятнадцять монет, дещо втішив Чарлі. Він сказав, нібито хвороба не смертельна. Але що це за життя, коли тебе невідступно змагають нічниці?

Може, податися куди-небудь світ за очі? Перетнути континент? Та хіба від себе втечеш?

Чарлі плюнув униз, на бруківку. Ні, хай там що, а лишатися тут далі