Ганна Малігон - Навчи її робити це

не було, і як я весь час відмовляла йому. Бо хотілося кращого життя, такого, яке він мені ніколи не подарує. Він ще тоді сказав, що я нікому іншому не належатиму. Бо полюбив мене з першого дня і вже не відпустить. Зараз, у свої сімнадцять, він пропитий і скурений гопник, і його досі жаба давить, що так і не зміг мене завоювати. Любить, ненавидить – яка різниця тепер? Життя зробило його таким. І я не змогла вдарити Мутного, оте лисе сопливе хлоп’я, що колись мені посміхалось. Я таки «допомогла». Тілом пройшовся нелюдський біль – здавалось, мене накололи на розпечену палю. Я закричала, а він брудною закривавленою рукою затулив мені рота: «Єбало хлопні!!!» Суміш болю й огиди – так паскудно, гірко… Мамо, мамочко, ма…! Він зробив ще кілька незграбних рухів, і кожен тисячами ножів панахав нутрощі, а я вже не могла терпіти, здавалося, здохну просто зараз, доки він досягне завершення. І Бог змилувався – завершення не забарилося. А чи отримав Мутний насолоду? Намочив мене, як тварина. Якого чорта світ обертається довкола цього проклятого сексу? Він глибоко зітхнув, сів поряд. Знайшов цигарку у кишені пом’ятих штанів, закурив. Треба було заплакати, та мені й того не хотілося. Притулилася до нього, обняла. Хай хоч трохи буде, як у людей. І він теж несподівано обійняв мене: «Марто, нормально ж усе, да? Ти ж не заявиш на мене? Усе ж по-чесному було. П’ятдесят на п’ятдесят. Я ж… все життя любив тебе!» «А тепер – любиш?» «Ну… і тепер, навєрно, люблю. Ти прости, шо так усе получілось».

Ми вийшли, взявшись за руки. У нього піт стікав чолом, а в мене на голові був «шухер». Відтоді я покинула мрії про близькість із чоловіками. Щеміло два дні, потім зажило. Я таки зненавиділа Мутного…»

Ліза розуміла, що читати далі не вистачає сили. Її лихоманило. «Марта… Значить, таки Марта!» Знову схопила папку, повитягала знімки, і на кожному на звороті – теж «Марта»! А може, у неї є дитина? Вона могла народити й лишити десь немовля, а клаптик з даними – на пам’ять. Ліза відчувала себе мухою, що заплуталась у павутинні загадок. І що далі рухається, то сильніше заплутується. «Треба врешті піти поїсти. Хоча б щось. Або просто чаю випити. Бо так і копита відкинути недовго». Узяла градусник, поміряла температуру – 37, 5. Це погано. Схоже на початок хвороби. Або запалення. Так, запалення мозку. Він зараз закипить і виллється на підлогу. Негайно слід відволіктись. А потім усе владнається. З Мартою вона вже якось розбереться. Тато приїде скоро. Усе буде, як і раніше…

«Бідна, бідна моя дівчинко! Навіщо ти прибилася сюди, що шукала? Хіба я можу стати тобі прихистком? Наше взаєможиття – взаємознищення, наші діалоги у темряві – зачатки кривавої драми, наші голодні руки – у вічних пошуках болючого сплітання. Ми повергнуті, прокляті, безнадійні. Ми птахи – підбиті, та неприручені. Чи ти хотіла мого польоту? Ось він, близько уже, недовго зосталось…»

Ліза вже збиралася припинити «шоу несподіванок» і нарешті залишити в спокої тераріум чужих таємниць, аж очі випадково натрапили на виділене чорним кольором слово «Ішвара». Десь уже таке чула – схоже на індійське божество. Але у Мартиному світі то була звичайна – або надзвичайна – жінка, яка, певно, багато для неї значила.

«Арданарі Ішвара… Ардханарішвара… Вона вчила мене бути самодостатньою. Будь-яку прив’язаність відсікати, біль приймати, страх бороти, зайве нищити. Я не жінка. Я не чоловік. Я сама собі Бог. Нікого не можна пускати в себе, зовнішня насолода – найбажаніше. Її гарячий язик із срібною сережкою робив мене німою, я застигала, як земля перед вибухом. А тоді… Вона не дозволяла мені навіть заплакати. «Ось, – казала, – бачиш, – це не груди, мої груди забрала хвороба. А те, що всередині, – хитрий витвір цивілізації. Візьми, спробуй!» А коли я торкалася, її пошрамоване тіло здригалося й вигиналось, і хотілося пірнути в її шкіру і побути нею хоча б кілька хвилин, щоб відчути, як воно – повернутися «з того світу». Ми сиділи на білому, як манна, піску, що блищав, освічений розпеченим місяцем, і темна шкіра Ішвари теж блищала, вкрита солоними краплинами. Вона годувала мене змією. Але то було вже звично й не так солодко. «На, скуштуй оцього, ти маєш прийняти в себе того, кого не пробачила. Тоді буде легше». Ішвара дістала з рюкзака пластиковий лоток, ніж і сіль. Відкрила – неймовірно смачно запахло. «Як ти? Коли ти його?» Вона мовчки наколола невеликий шматочок на кінчик ножа і піднесла мені до губ: «Ти повинна його впустити, бо перший самець не може бути непрощеним». Я обережно взяла губами м’ясо, почала повільно жувати. Присмак дивний, якийсь нав’язливий. Загалом – прийнятно. «Скажи, Ішваро, він покаявся?» Та вона тільки головою покрутила. «Тоді… я не можу йому пробачити». Ішвара поманила мене пальцем, показавши, щоб я відкрила рота. Тоді занурила пальці глибоко в мою гортань: «Ну що ж, твоє діло». Я чи не вперше пішла проти її волі – схопила її за руку й наполегливо відтягнула. Дійсно, чому б його не лишити? Увійшов – то хай і вживається. «Ну ось, я знала, що ти розумничка». Узяла мій зап’ясток, черкнула навхрест по ньому ножем. «Болить?» – «Ні… Не дуже». Усміхнулась, взялася злизувати кров. Раптом підвела на мене погляд. «Ну, а так? – сипнула солі в рану. Мені запекло, та я усміхнулась їй у відповідь. «Морська сіль – найкращий антисептик» – сказала збуджена Ішвара – «Ніколи, ніколи більше не впускай чоловіка – ні в тіло, ні в душу. Цього тобі достатньо на все життя…»

Ліза перевела дух. Свята Маріє! Невже вона… Невже її Марточка жерла людину! Хто така та Ішвара? А хто Діана? Оце так самодостатність! А може, Марта навмисне підсунула всю цю писанину, знаючи, що в її речах таки будуть порпатися? Може, це просто пікантна гра? Навряд. А що ж далі? Може, вона шукає жертву, грається, убиває і… їсть. Та вона ж хвора! Ненормальна! Вона ж… письменниця? Так, Марта колись обмовилась, що іноді бавиться писаниною. Навіть публікації обіцяла показати. Тому не треба брати все близько до серця. Слід глянути останні записи – на чому ж обриваються події «щоденника». Перечитувати