Лариса Михайлівна Письмова - Скарб Вовчої криниці

Конвоїр ввів до кабінету групу людей. Усі були, мов на підбір, високого зросту.

— З ким саме з цих громадян зустрівся в лісі сторож?

Коли б Сергійкові довелося прожити на світі ще сто років, і то б він не зміг забути цього ненависного стесаного обличчя, цих довгих, кістлявих рук…

— З ним, — не вагаючись вказав хлопець на довгов'язого. — Він мене і по голові вдарив.

Довгов'язий зневажливо знизав плечима.

— Хлопчисько бреше. Старика я ніколи раніше не бачив, — випадковий попутник!

— Виведіть, — звелів слідчий.

Сергійко одвернувся до вікна. Крізь розчинене вікно він побачив, як під вартою провели якусь незнайому людину з круглою бритою головою і короткою щетиною на брезклих, обвислих щоках. Заарештований оглянувся, і на мить їхні погляди зустрілись. Хлопець здригнувся — з такою лютою ненавистю глянули на нього каламутні очі.

— Хто це? — злякано запитав Сергійко.

— Не впізнав? Це ж ваш сторож, якого ти сам привів до табору!

— Ой, що ви, товаришу Орлов! — замахав руками Сергійко. — Це якась помилка: я зроду не бачив цього чоловіка!

— Бачив, дуже часто бачив, але під машкарою. А зараз побачив його власне обличчя. Ось поглянь сюди! — Слідчий дістав з папки фотокартку. — Це лисичанський поліцай Головня. На кого він схожий?

— На нього, — кивнув головою Сергійко на вікно. — Тільки на фото він молодший.

— Природно, адже минуло чимало років. Вашому «дідові Захару» довелося зустрітися з перукарем, щоб розвіяти останні сумніви про свою особу. От, брат, який буває маскарад у житті — трохи складніший, ніж ваш, для карнавалу! А тепер прочитай і підпиши оцей протокол. Вас, товаришу Бойко, — звернувся слідчий до інспектора шкіл, — також прошу підписати і висловити свої міркування про правдивість і продуманість свідчень нашого малолітнього свідка.

— Свідчення цілком логічні і правдиві, — зауважив інспектор, підписуючи протокол допиту.

— Ви мені не вірили? — спалахнув Сергійко.

— Вірив, Сергійку, вірив, це просто формальність: так вимагає закон. Ти сміливий і хороший хлопчина і багато нам допоміг. Ну от і все, ти вільний. До речі, коли у вас карнавал?

— Карнавал? Сьогодні. А вас справді цікавить наш карнавал?

— Справді! Я навіть маю намір з вами поїхати на карнавал. Заодно поговорю на місці ще з деякими людьми, — не можу ж я викликати до себе весь ваш табір.

— Тоді, товаришу Орлов, нам треба їхати негайно, а то запізнимось.

— Нічого, ми візьмемо мою машину. Між іншим, мушу тобі сказати, що моє прізвище не Орлов.

— А як же нас насправді звати, товаришу… майор?

— Зови мене, друже, Степаном Андрійовичем. Це вже моє справжнє ім'я.

— А… отой шофер, що на машині МО 10–24 — він теж не справжній?

— Чому? То справжній шофер. Завдяки вам ми встигли знайти його і попередити, от він і привіз злочинців разом з викраденими паперами надзвичайної державної ваги просто в наші руки. Звісно, рано чи пізно, а злочинці були б затримані, але вони могли б передати креслення інженера Коваля у ворожі руки або просто знищити їх Ну, а тепер вийди в оту кімнату і почекай, я скоро звільнюся.

Яринка зовсім збилася з ніг: новин — по самі вуха, клопоту з карнавалом — не обберешся, а тут ще й Сергійко запізнюється. Збожеволіти можна!

— Ну чого ви носи повісили? — тормошить вона Славку і Костика. — Пора одягатись, карнавал от-от почнеться!

— Без Сергійка не будемо, — вперто крутить головою Славка. — Ми повинні бути разом.

— А як він не приїде?

Славка розгублено знизує плечима.

— Ну й народ! — сердиться Яринка і раптом, озирнувшись на всі боки, таємниче шепоче: — Ви знаєте, що товариш Орлов — не товариш Орлов, а зовсім навпаки: майор з міліції?

— Не з міліції, а з Комітету державної безпеки, — авторитетно поправляє Славка. — Знаємо.

— А дід Захар раніше був у Лисичках поліцаєм Головнею…

— І про це знаємо.

— Вони винахід інженера Коваля хотіли вкрасти, і коли б не Сергійко…

— Яринко, куди ти поділася? — гукає Оля Барабаш. — Починаємо!

Яринка злякано зойкає і мчиться геть.

— Увага! Увага! Увага! Розпочинаємо наш літній, веселий піонерський кар-на-вал!!!

До синіх очей «середньовічного глашатая» — Гриця Колоска — дуже пасують довгі лляні кучері і пишний одяг: прикрашений пучком півнячого пір'я солом'яний Танин капелюшок, синя шовкова жакетка і довгі капронові панчохи Віри Іванівни. Визолочений картонний меч на поясі завершував костюм.

— Дорогі наші гості! — глашатай галантно вклоняється і робить щось на зразок реверанса. — Зараз перед вами пройде карнавальний похід веселих, активних, роботящих і дружних! З острова… кхм… з острова….

— З казкового острова Буяна, — голосно шепоче з фанерної хатки на курячих ніжках суфлер Стьопа Волошин. — Чуєш, з казкового…

— З казкового острова Буяна, — підхоплює глашатай, — прибула до нас Царівпа-Лебідка з своїм князем Гвідоном. Привітайте їх!

Табірний оркестр грає бравурний марш. Ледь торкаючись трави і скромно опустивши очі, пропливає по галявині білосніжна Лебідка-Яринка. За молодецькими чорними вусами князя Гвідона годі впізнати біленьку Олю Барабаш.

— З країни ліліпутів приїхав до нас на карнавал знаменитий Гулівер! Зверніть увагу: він захопив з собою цілу ланку ліліпутів.